Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Учитель, чи не так? А я все чекав, коли ж ти з’явишся.

Учитель подивився на нього з висоти свого зросту і кивнув, усміхаючись кутиком вуст і випромінюючи спокійну силу.

— Ви пробилися крізь усе моє захисне маскування, лікарю Коле.

— Це не моя заслуга, ти й сам це знаєш. Просто настав слушний час.

— Тепер шляху назад немає.

— А ти хотів би, щоб усе стало так, як раніше?

— Та, мабуть, ні.

— Що ж, тепер ти зможеш розповісти письменникові вичерпну історію свого життя. Як далеко в минуле сягають твої спогади?

— До самого початку, — відповів Учитель, спокійно дивлячись лікареві в очі. — Я пригадую, як Біллі мало не помер від блокади дихальних шляхів, коли йому був місяць від народження. Його тоді встигли доправити до шпиталю у Флориді. Я пам’ятаю справжнього батька Біллі, котрий вкоротив собі віку. Його звали Джонні Моррісон. Він був коміком і конферансьє єврейського походження. Я пам’ятаю першого уявного друга Біллі.

Лікар Кол усміхнувся і кивнув, поплескавши юнака по плечу.

— Я надзвичайно радий, що ти з нами, Учителю. Всім нам іще так багато треба дізнатися.

Дороті Сендз пригадувала, як у березні 1955 року тримала на руках своє одномісячне немовля, якому щойно дала ліки, аж раптом дитяче личко зробилося багряним, а довкола ротика розповзлася бліда пляма.

— Джонні! — закричала жінка. — Біллі негайно треба до лікарні!

Джонні Моррісон примчав до кухні.

— Він нічого не міг проковтнути, — заторохтіла Дороті, — одразу все поверталося назад. А коли я дала йому ліки — з ним отаке трапилось!

Джонні гукнув Мімі, хатній робітниці, щоб пильнувала маленького Джима, і побіг заводити автомобіль. Дороті помчала слідом за ним із крихіткою Біллі на руках. Вони вскочили в машину і погнали до шпиталю гори Синай, що в Маямі-Біч.

У відділенні невідкладної допомоги молодий інтерн глипнув на немовля і сказав:

— Пані, боюсь, уже запізно.

— Він живий, ти, скурвий сину! — заверещала Дороті. — Зроби що-небудь!

Від слів матері інтерн підскочив, мов ужалений, притьмом узяв у неї дитину і, затинаючись, пробелькотів:

— Ми… ми зробимо все можливе.

Медсестра за столом реєстрації почала заповнювати картку хворого.

— Ім’я й адреса дитини?

— Вільям Стенлі Моррісон, — відповів Джонні. — Будинок 1311, Північно-східна сто п’ятдесят четверта вулиця, Північний Маямі-Біч.

— Віросповідання?

Джонні подивився на Дороті. Вона знала, що він уже було збирався сказати «юдей», але побачив вираз її обличчя і завагався.

— Католик, — мовила вона.

Джонні Моррісон розвернувся й закрокував до кімнати очікування. Дороті пішла за ним, безсило впала на пластикове сидіння і стала дивитись, як він курить одну цигарку за іншою. Вона підозрювала, що Джонні досі сумнівається, чи й справді Біллі його син. Біллі був не схожий на свого темноволосого і смаглявого брата Джима, котрому саме виповнилося півтора року. Джонні був на сьомому небі від щастя, коли народився Джимбо. Він навіть поговорював про те, що розшукає свою законну дружину і розлучиться. Втім, далі балачок справа так і не пішла. Зате він придбав рожевий будинок з ліпниною та пальмою на задньому подвір’ї, тому що, мовляв, людині шоу-бізнесу вкрай важливо мати затишне родинне гніздечко. І Дороті в цьому новому гніздечку жилося набагато краще, ніж у Серклвілі, що в штаті Огайо, де вона мешкала, коли ще була заміжня за Діком Джонасом.

Але зараз для Джонні настали скрутні часи, розуміла Дороті. Його жарти вже не смішили. Усі запрошення діставались молодим комікам, а Джонні залишалося тільки підбирати за ними крихти. Колись він був першокласним конферансьє та музикою, проте нині замість вигадувати нові номери пиячив і просаджував гроші в азартні ігри. Дійшло до того, що за комір він закладав іще до першого виходу на сцену — «для почину», як він висловлювався, й до кінця вечора був уже таким захмелілим, що останній виступ доводилося скасовувати. У його коронну фразу для публіки про те, що в ньому поєднуються «півблазня і півбарда», тепер сміливо можна було додавати: «І півпляшки бурбону».

Це був уже не той Джонні Моррісон, який на зорі співочої кар’єри Дороті влаштовував для неї виступи, а опісля проводив додому, щоб, за його словами, ніхто не скривдив його «двадцятирічну рум’яну селяночку з Огайо». Це був уже не той чоловік, чий міцний авторитет колись дозволяв їй присаджувати небажаних залицяльників, усього лише сказавши: «Охолоньте, хлопці, я подружка Джонні Моррісона».