Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Раптом Денні помітив довкола маленькі білі квіточки. Вони були дуже гарні, тож він зірвав собі декілька, та скоро побачив, що вгорі, на пагорбі, ці ж квіти були значно більшими. Хлопчина рушив угору схилом, вийшов за ворота й набрів на невеличкий цвинтар. На надгробках не було імен покійних, тільки номери. Денні не знав, що це може означати. Він здригнувся й позадкував од цвинтаря, згадавши, як його самого закопали живцем, коли йому було дев’ять років. На його могилі не було б надгробка — ні з іменем, ані бодай із номером.

Денні бачив, що найбільші квіти ростуть на маківці пагорба, тому видерся аж на верхівку, де схил круто обривався вниз. Юнак наблизився до краю урвища, вхопився за дерево й поглянув на дорогу біля підніжжя пагорба, на річку й на будинки на іншому березі.

Раптом він почув скрегіт гальм і побачив на звивистій дорозі автомобілі з мигалками. Задивившись униз, Денні відчув сильне запаморочення й похитнувся вперед. У нього за спиною пролунав голос:

— Біллі, спускайся звідти.

Він озирнувся. Навіщо всі ці люди його оточують? Чому Артур і Рейджен не квапляться йому на допомогу? Денні посковзнувся. Галька висковзнула з-під його ніг і з гуркотом покотилась униз прямовисним схилом кручі. Якийсь чолов’яга простягнув Денні руку. Хлопчина міцно за неї вхопився, і чоловік відтягнув його в безпечне місце. Після цього Денні дозволив цьому доброму дядечку відвести себе до великої садиби з колонами.

— Ти збирався стрибнути, Біллі? — запитала якась жінка.

Денні глипнув на незнайомку. Артур учив його ніколи не розмовляти з невідомими людьми. У відділенні всі були збуджені. Люди витріщались на Денні та пліткували, і той вирішив лягти спати й поступитися місцем на сцені комусь іншому.

Пізніше того вечора Аллен міряв кроками загальну залу, намагаючись зрозуміти, що сталось. Його наручний годинник показував за чверть одинадцяту. Аллен уже давно не бував на сцені: його, як і решту, влаштовувала роль слухача, поки Учитель оповідав історію їхнього життя. Відчуття було таке, наче кожен із них мав усього по декілька частинок велетенської мозаїки, якою була їхня свідомість, і тепер Учитель складав детальки докупи, щоб письменник міг побачити всю картину разом, а члени «сім’ї» тим часом дізнавались, якою була їхня доля. Втім, у мозаїці залишались білі плями: Учитель розповідав не все, а тільки те, про що запитував письменник.

Одначе тепер Учителя не стало. Розірвалась ниточка порозуміння, що поєднувала Учителя з письменником і з кожним членом «сім’ї». Аллен почувався розгубленим і самотнім.

— Що з тобою, Біллі? — звернулась до нього одна з пацієнток.

Він подивився на неї.

— Щось я мов у дурмані. Певно, трохи забагато пігулок випив, — відповів він. — Піду-но я краще спати.

Не минуло й кількох хвилин, як до палати Денні увірвались якісь люди, розбуркали хлопчину й стягнули з ліжка.

— Що я такого зробив? — жалісно заквилив Денні.

Він побачив, як хтось нахилився й підняв пляшечку з пігулками, частина з яких розсипалась по підлозі.

— Я їх не пив, — пролепетав Денні.

— Тобі треба до лікарні, — сказав хтось із присутніх і гукнув, щоб до палати Міллігана негайно подали каталку.

Денні втік зі сцени, і його замінив Девід.

До хлопця наблизився Майк Руп. Рейдженові здалось, що той хоче скривдити Девіда, тож слов’янин вийшов на сцену. Коли медбрат спробував допомогти юнакові підвестись, Рейджен кинувся на нього, і вони удвох важко гепнулись на ліжко.

— Я тобі в’язи скручу! — проревів Рейджен.

— Навіть не сподівайся, — відказав Руп.

Міцною хваткою втримуючи один одного за руки, вони скотились із ліжка на підлогу.

— Одпусти! Я тобі всі кістки перетрошчу!

— В такому разі дідька лисого я тебе відпущу.

— Якшчо не одпустиш — тобі гайки!

— Не відпущу, поки не припиниш погрожувати, — сказав Руп.

Вони продовжували борюкатись, але жоден не міг узяти гору. Нарешті Руп сказав:

— Я відчеплюсь від тебе, якщо ти мене відпустиш і пообіцяєш не ламати мені кістки.

Розуміючи, що ситуація зайшла в глухий кут, Рейджен погодився.

— Шчо ж, добре. Пускай мене й відходь.

— Ми одночасно відступимо в різні боки, — скомандував Руп, — і заспокоїмось.

Суперники на мить зустрілись очима, а тоді відпустили один одного й розійшлись.

Лікар Кол з’явився на порозі й наказав санітарам втягнути до палати каталку.

— У тсьому нема потреби, тому шчо ніхто з нас не ковтав тсих пігулок, — сказав Рейджен.