Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Передсмертний лист батька приголомшив Біллі. Юнак перечитав його декілька разів. Спочатку він не збирався вірити написаному, проте що ретельніше він вчитувався в цю оповідь, то сильніше хотів докопатись до істини. Згодом Біллі розповів письменникові про свою спробу перевірити факти.

З будинку своєї сестри в Логані Біллі зателефонував до Адвокатської колегії штату Флорида, щоб розшукати юриста, який вів справи Джонні Моррісона, та юнакові сказали, що той уже помер. Тоді Біллі зателефонував до бюро реєстрації цивільних станів і з’ясував, що там ніколи не видавали шлюбної ліцензії на ім’я Джонні Моррісона чи Джонні Зоранера.

Біллі надзвонював у різні місця і кінець кінцем вийшов на колишнього господаря нічного клубу, в якому працював Джонні. Нині той чоловік відійшов од справ, але в нього був човен на Кі-Біскейн [54] Невеликий острів біля узбережжя Флориди, на південь від Маямі-Біч. і він досі постачав у клуб морепродукти. За його словами, він не сумнівався, що настане день, коли хтось із дітей Джонні почне дошукуватися правди. Чоловік розповів, що мусив звільнити матір Біллі зі свого клубу, зважаючи на те, яких типів вона почала туди приводити. Джонні намагався віднадити від неї тих чоловіків, але це була пропаща справа. Як сказав колишній господар клубу, він зроду не бачив, щоб жінка так попихала чоловіком.

Біллі розповів письменникові, що знайшов іще одного свідка: чоловіка, котрий працював у мотелі «Міджет Меншенз» і пам’ятав його батька. Чоловік пригадав, що хтось телефонував Джонні під час різдвяних свят і після тих дзвінків Джонні щоразу був сам не свій. Це підтверджувало рядки з листа Джонні, в яких той стверджував, що Дороті телефонувала йому, щоб позбиткуватись.

Повернувшись до шпиталю, Біллі знову почав втрачати час. У понеділок вранці він зателефонував письменнику й попросив відкласти їхню зустріч.

Письменник приїхав у середу, і йому одразу стало зрозуміло, що перед ним не Учитель, а «розщеплений» Біллі. Вони трохи погомоніли, і письменник, сподіваючись знову викликати назовні Учителя, зацікавивши його розмовою, попрохав Біллі пояснити йому будову радіопередавача, над яким той працював. Спочатку Біллі затинався і плутався в словах, але поволі, майже невловимо, голос юнака почав звучати впевненіше, лексика стала багатшою і пояснення зарясніли технічними подробицями. Учитель повернувся.

— Чому ти так зажурився? — запитав письменник.

— Я стомився. Мало сплю.

Письменник вказав на підручник із радіоелектроніки.

— Хто збирає цей радіопередавач?

— Томмі. Як бачите, прилад майже готовий. Це тому, що Томмі був на сцені практично весь день. Це з ним лікар Кол розмовляв сьогодні під час сеансу терапії.

— А хто ти зараз?

— Я — Учитель, але в дуже пригніченому настрої.

— Чому ти пішов зі сцени? Чому з’явився Томмі?

— Це все через мою матір, її теперішнього чоловіка, її минуле… Я накрутив себе до такого стану, що мені вже все байдуже. Всередині все звело від напруження. Вчора я навіть випив валіум і проспав цілий день, а потім уночі не міг заснути. Був на ногах до шостої ранку. Я хотів піти геть. Ще мене засмучує Комісія у справах умовно-дострокового звільнення. Там просто мріють знову запроторити мене до в’язниці Лебанона. Іноді мені здається, що варто здатись і дозволити їм кинути мене за ґрати. Може, хоч тоді ці люди вгамуються й дадуть мені спокій.

— Але ж повторне розщеплення не вирішить проблему, Біллі.

— Я знаю. Але я щодня пнуся зі шкіри, намагаючись встигати дедалі більше. Я продовжую робити все те, що робили мої особистості, а це страшенно виснажує. Скажімо, я пишу картину. Закінчивши, я витираю руки, беру з полиці книжку й читаю її кілька годин, роблячи нотатки. Потім встаю з-за столу й починаю працювати над цим радіопередавачем.

— Ти забагато від себе вимагаєш. Не обов’язково робити все одразу.

— Але я цього хочу. Мені необхідно надолужити стільки згаяних років, а часу залишилось так мало. Я відчуваю, що зволікати не можна.

Він підвівся й підійшов до вікна.

— І ще одне. Рано чи пізно мені доведеться поговорити з матір’ю. Не знаю, що я їй скажу, та ставитись до неї так, як раніше, я вже не зможу. Все тепер змінилось. Важко зберігати цілісну свідомість, коли стільки всього на думці: Комісія у справах умовно-дострокового звільнення, слухання, на якому мають визначити, чи відновилось моє психічне здоров’я, та ще й передсмертний лист батька. Це рве мою душу на частини.