Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Біллі придбав художнє начиння, а тоді зайшов до перукарні «Батечкові вуса». Норма Дишонг заздалегідь зателефонувала й попередила управителя та персонал перукарні, що сьогодні до них зайде підстригтися Біллі Мілліган. Присутні зустріли його привітно. Звідусіль лунало: «Здоров був, Біллі!», «Як життя, Біллі?», «Гей, Біллі, маєш непоганий вигляд».

Боббі, дівчина, котра займалась його волоссям, розмовляла з ним приязно й навіть відмовилась брати в юнака гроші. Вона сказала, що Біллі може приходити в будь-який час, без попереднього запису, і вона стригтиме його задарма.

Кілька студентів упізнали Біллі на вулиці. Вони посміхнулись і помахали йому рукою. Біллі повернувся до шпиталю окрилений. Його не спіткала жодна з тих страшних речей, до яких його готував лікар Кол. З ним тепер усе буде гаразд.

19 лютого Дороті приїхала провідати сина. Біллі записав їхню розмову на плівку. Він хотів більше дізнатися про своє дитинство, щоб зрозуміти, чому його батько, Джонні Моррісон, вкоротив собі віку.

— Ви створили собі власний образ батька, — пояснила Дороті. — Іноді ви розпитували мене про нього, і я відповідала, як могла, та ніколи не паплюжила вашу пам’ять про нього, не говорила про погане. Нащо було вас, діточок, засмучувати? Ви його ідеалізували, бо ж це був ваш тато.

— То розкажи мені зараз, — попросив Біллі. — Наприклад, про той випадок у Флориді, коли ти віддала йому останні гроші, щоб він міг поїхати на гастролі, а в хаті не залишилось нічого, крім бляшанки тунця й пачки макаронів. Він тоді повернувся з заробітком?

— Ні. Він подався до «Борщового краю» [52] У Катскільських горах, що на південному сході штату Нью-Йорк, була зона, де зосереджувались єврейські готелі, пансіони та бази відпочинку. В часи, коли антисемітські настрої в США були особливо сильними, євреїв часто не бажали пускати у «звичайні» місця відпочинку, тож вони стікались до цієї своєрідної колонії в горах Катскіл. «Борщовим краєм» це місце охрестили тому, що хоча борщ і не є традиційною єврейською стравою, проте, схоже, саме іммігранти єврейського походження зі Східної Європи вперше поширили його у Сполучених Штатах. У курортний сезон у «Борщовому краї» було багато роботи для комедіантів і співаків. Безліч відомих артистів, зокрема Вуді Аллен, Боб Ділан і Барбра Стрейзанд, починали кар’єру в «Борщовому краї». . Не знаю, що там сталось, але він повернувся з…

— «Борщовий край»? — урвав її Біллі. — Це що, якесь шоу?

— Це таке місце в Катскільських горах, де зосереджені єврейські готелі. Джонні поїхав туди виступати. Саме тоді прийшов лист від його агента, в якому писалось: «Я зроду не повірив би, що ти так вчиниш, Джонні». Не знаю, що трапилось там, у горах, але коли Джонні повернувся, то був іще більш пригніченим, ніж завжди, і відтоді так уже й не оговтався.

— Ти читала його передсмертний лист? Ґері Швайкарт казав мені, що там є перелік імен усіх, кому…

— Там були імена тільки декого з тих, кому він заборгував гроші, — перебила Дороті. — Лихварів Джонні не вписав, хоча я знала, що були й такі, бо їздила з ним. Я чекала в машині, а Джонні йшов повертати борг. І щоразу місця були різні. Він зав’яз у гральних боргах. Спочатку я боялась, що мене зобов’яжуть усе виплатити, але дідька лисого вони б від мене дочекались. Це ж не я залазила в ті кляті борги! Я допомагала Джонні, як могла, проте нізащо не стала б відбирати хліб у своїх діточок.

— Ще б пак, — саркастично пирхнув Біллі. — Ми розкошували, маючи цілу бляшанку тунця й пачку макаронів.

— Я знову пішла працювати, — продовжувала Дороті, — і в нас завелось трохи грошенят. На той час я вже сама купувала харчі й усі побутові товари. Саме тоді я припинила віддавати Джонні свою зарплатню. Я, бувало, давала йому гроші, щоб заплатити за оренду будинку, а він платив лише половину.

— А другу половину програвав?

— Чи то програвав, чи то віддавав лихварям. Один Бог знає. Скільки я не питала, відвертої відповіді так і не домоглась. Якось кредитори хотіли забрати наші меблі. Я їм і кажу: «Вперед, іроди, усе виносьте з хати!» Але ті хлопці не змогли цього зробити, тому що я плакала, та ще й носила під серцем Кеті.

— Не дуже гарно Джонні вчинив.

— То ж бо й воно, — сказала Дороті. — Ну, годі вже про це.

Минуло два з половиною місяці, відколи Біллі потрапив до Афінського центру психічного здоров’я, і юнак став дедалі рідше втрачати час. Тоді він почав напосідати на лікаря Кола з проханнями перейти до наступної стадії терапії — надати йому обіцяну відпустку. Іншим пацієнтам, хоч у багатьох із них не спостерігалось такого значного покращення, як у Біллі, дозволяли проводити вихідні вдома, з рідними. Лікар Кол погодився, що адекватне сприйняття реальності та стабільна поведінка впродовж тривалого часу свідчать про те, що Біллі готовий до наступного кроку. Юнакові дозволили провести кілька вікендів у Кеті, котра мешкала в містечку Логан, що в сорока кілометрах на північний захід від Афін. Біллі не тямив себе від щастя.