Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Кетрін Ґіллот, санітарка, що сиділа в кабінеті поруч із виходом, схопилася з-за столу й побігла за ним. Вона вибігла на сходовий майданчик саме вчасно, щоб побачити, як Рейджен упіймав дівчину, котра вже падала через поруччя. Він її втримав і витягнув нагору. Коли Ґіллот повела пацієнтку назад до зали, Рейджен тихенько зійшов зі сцени.

Девід відчув біль у м’язах рук.

На додачу до загальних терапевтичних методик, які застосовувались до Біллі від самого початку й мали допомогти юнакові зміцнити контроль над свідомістю, лікар Кол також призначав пацієнту сеанси гіпнотерапії й навчив його деяких прийомів аутотренінгу, що дозволяли зняти зайве напруження. Щотижневі сеанси групової терапії з двома пацієнтами, котрі теж страждали на розщеплення особистості, допомагали Біллі краще зрозуміти свій стан, оскільки він міг спостерігати за проявами цього синдрому в інших. Він дедалі рідше перемикався на когось зі своїх особистостей, і лікар Кол вважав, що пацієнт одужує.

Коли Біллі-Учитель почав нарікати на жорсткі обмеження, лікар Кол став поступово надавати йому більше свободи, спочатку дозволивши юнакові виходити на короткі прогулянки за межі шпиталю в супроводі когось із персоналу, а потім і самостійно, як це робили інші пацієнти. При виході Біллі повинен був розписатись і мав право гуляти лише територією, що належала шпиталю. Хлопець присвячував свої прогулянки тому, щоб визначити рівень забруднення води на різних ділянках річки Гокінґ. Навесні 1979 року він планував вступити до Університету Огайо, щоб вивчати фізику, біологію та мистецтво. Він почав стежити за своїми змінами настрою й складати наочні графіки.

У середині січня Біллі вмовив лікаря Кола дозволити йому бувати в місті, адже багато інших пацієнтів мали на це право. Біллі треба було сходити до перукаря, заскочити до банку, побачитися зі своїм адвокатом, купити матеріали для живопису та книжки.

Спершу Біллі міг здійснювати вилазки до міста тільки в супроводі двох працівників шпиталю, та, оскільки все йшло добре, лікар Кол невдовзі дозволив йому ходити туди з одним супровідником. Здавалось, ніщо не віщувало проблем. Кілька студентів упізнали Біллі з теленовин і фотографій у газетах і помахали йому рукою. Хлопцеві було дуже приємно. Можливо, не всі поголівно ненавиділи його за те, що він скоїв. Можливо, суспільство не було налаштоване проти нього.

Нарешті Біллі попросив, щоб його лікування перейшло на наступний рівень. Він наголошував на тому, що був слухняним пацієнтом. Він навчився довіряти людям. Тепер лікар повинен був довести, що довіряє Біллі. Адже іншим пацієнтам, навіть із важчими психічними розладами, ніж у цього юнака, дозволялось виходити в місто без нагляду. Біллі хотів, щоб такий привілей поширювався й на нього.

Лікар Кол погодився.

Щоб не виникло непорозумінь, він обговорив усе з управителькою шпиталю Сью Фостер і правоохоронними органами. Ті висунули певні умови. Шпиталь зобов’язаний був повідомляти поліцію Афін і Комісію у справах умовно-дострокового звільнення в Ланкастері щоразу, як Мілліган виходив у місто без супроводу, і потім віддзвонюватись, коли той повертався назад. Біллі пристав на ці умови.

— Тепер треба підготуватись, Біллі, — сказав лікар Кол. — Ми мусимо поговорити про ситуації, в яких ти можеш опинитись, коли підеш до міста сам.

— Що ви маєте на увазі?

— Давай обміркуємо ймовірні сценарії й те, як ти плануєш на них реагувати. Припустімо, йдеш ти собі по Корт-стрит. Тебе бачить якась жінка, розуміє, хто ти, підходить і неждано-негадано дає тобі такого ляпаса, що аж у вухах дзвенить. Ти ж усвідомлюєш, що це цілком можливо? Люди знають тебе в обличчя. І що ти в такому разі робитимеш?

Біллі приклав руку до щоки.

— Я обмину її й піду далі.

— Гаразд. А припустімо, до тебе підходить чоловік, обзиває тебе брудними словами, називає ґвалтівником, б’є тебе кулаком в обличчя і збиває з ніг. Як ти вчиниш?

— Лікарю Коле, — сказав Біллі, — я не хочу назад до в’язниці. Я радше лежатиму на землі в надії, що той чоловік піде й дасть мені спокій.

Лікар посміхнувся.

— Схоже, ти дещо таки засвоїв. Гадаю, час уже дати тобі шанс довести це на практиці.

Вперше опинившись у місті без супроводу, Біллі відчув суміш радісного запаморочення і страху. Він завбачливо переходив дорогу тільки на світлофорах, щоб поліцейський патруль не причепився до нього за перетин вулиці в недозволеному місці. Він гостро відчував присутність людей навколо себе, благаючи Бога, щоб ніхто з перехожих на нього не напав. Якщо це станеться, Біллі твердо вирішив не боронитися. Він збирався вчинити так, як обіцяв лікареві Колу.