Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Ні, — злякано хапнула вона ротом повітря. — Знаєте, ваша правда. Бог мені зараз не допомагає.

Молодик угамувався так само раптово, як і розлютився, а потім відвернувся до вікна.

— У мене непрості стосунки з релігією, — мовив він. — Ти не повіриш, але я — єврей.

— Отакої! — бовкнула Донна, не подумавши. — Дивно. Ви не схожий на єврея.

— Мій батько був євреєм.

Хлопець іще трохи поговорив, уже заспокоївшись, але підсумував усе словами:

— Релігія — лайно собаче.

Донна промовчала. Очевидно, цю тему теж краще надалі обминати.

— Знаєш, Донно, — м’яко сказав молодик, — ти мені дуже подобаєшся. Шкода, що ми познайомились за таких обставин.

Дівчина вирішила, що вбивати її він не планує, тож міркувала, як допомогти поліції його схопити.

— Було б чудово, якби ми могли зустрітися знову. Зателефонуйте мені якось. Або листа напишіть. Ну, чи хоча б листівку. Якщо не хочете відкривати своє справжнє ім’я, можете просто підписатися «Б» — «Бойовик».

— А як же твій чоловік?

«Попався, голубе», — подумала Донна. Вона задурила йому голову, і тепер він у неї на гачку.

— Про чоловіка не турбуйтесь, — відповіла вона. — Це вже мій клопіт. Ви, головне, напишіть мені. Чи зателефонуйте. Я з нетерпінням чекатиму звісточки від вас.

Хлопець помітив, що в неї закінчується бензин, і запропонував заїхати на заправку.

— Не варто. Бензину вистачить.

Вона сподівалась, що пальне скоро скінчиться і тоді молодик змушений буде забратися з її машини.

— А далеко ми від того місця, де зустрілись вранці?

— Ні, зовсім поруч.

— Підкинеш мене туди?

Донна кивнула, думаючи, як доречно, що все скінчиться там, де й почалось. Коли вони під’їжджали до корпусу, де навчали стоматологів, хлопець попросив дівчину зупинити машину. Прощаючись, він наполіг на тому, щоб залишити їй п’ять доларів на бензин. Донна погребувала взяти ті гроші, тож молодик засунув їх за сонцезахисний козирок.

— Мені дуже прикро, що ми зустрілись за таких обставин, — знову пробурмотів він, дивлячись на неї з ніжністю. — Ти справді стала мені небайдужою.

Він міцно її обійняв і вийшов із авто.

Рейджен повернувся додому о першій годині пополудні, у суботу, знову не пам’ятаючи, як скоїв пограбування. Гроші він поклав собі під подушку, а пістолет — на столик біля ліжка, де він був напохваті.

— Тсі грошики вже не шчезнуть, — сказав він і вклався спати.

Аллен прокинувся ввечері, знайшов під подушкою двісті доларів і здивувався, звідки вони могли взятися. Побачивши на столику Рейдженів пістолет, він усе збагнув.

— От і добре, — промовив він. — Тепер можна вийти в люди і як слід розважитись.

Аллен прийняв душ, зголив триденну щетину, вдягнувся й подався на вечерю до ресторану.

Рейджен прокинувся у вівторок увечері, думаючи, що проспав лише кілька годин. Він мерщій засунув руку під подушку. Гроші зникли! Знову! Він так і не встиг ані сплатити рахунки, ані купити що-небудь для себе. Рейджен спробував поговорити з іншими членами «сім’ї», і цього разу в нього вийшло встановити зв’язок із Алленом і Томмі.

— Я знайшов під подушкою гроші. Я ж не знав, що їх не можна брати, — виправдовувався Аллен.

— А на решту я купив матеріали для живопису, — докинув Томмі. — У нас багато чого не вистачало.

— Ви є йолопи! — вибухнув Рейджен. — Я тсі гроші вкрав, шчоби рахунки сплатити! Та шче харчів купити й заплатити за машину!

— А куди подівся Артур? — запитав Аллен. — Він повинен був попередити нас, щоб ми не чіпали тих грошей.

— Біс його зна, де той Артур! Певно, засів за свої талмуди, й те, шчо на стсені діється, не тсікавить його. А мені знову за всіх віддуватися, гроші шукати.

— І що ти тепер робитимеш? — запитав Томмі.

— Шче один грабунок скою. Але на тсьому крапка. Тож не смійте знову гроші розтринькати!

— Боже, як же я ненавиджу буремні часи, — промимрив Аллен.

Було ще поночі, коли в середу, 26 жовтня, Рейджен надягнув шкіряну куртку і втретє рушив пішки через увесь Колумбус, узявши курс на Університет штату Огайо. Він мусив дістати гроші. Треба було когось пограбувати. Байдуже кого. Десь о пів на сьому ранку він зупинився на перехресті. Поруч на світлофорі пригальмувала поліцейська машина. Рейджен стиснув пальці на руків’ї пістолета: у копів при собі мали бути які-не-які гроші. Він уже пішов було до них, аж тут світлофор блимнув зеленим і патрульне авто поїхало геть.

Крокуючи по Іст-Вудраф-авеню, слов’янин побачив привабливу білявку на синьому корветі, котра повертала на під’їзну доріжку біля цегляного житлового будинку. Вивіска на стіні стверджувала, що ця багатоповерхівка зветься «Джеміні». Рейджен рушив під’їзною доріжкою слідом за корветом, зайшов за ріг будинку й побачив там невелику автостоянку. Хлопець був певен, що дівчина його не помітила. Раніше йому б і на думку не спало пограбувати жінку, та зараз він був у відчаї. Це треба було зробити заради діточок.