Станіслав Стеценко - Війни художників

Після арешту Поскрьобишев залишився з двома доньками — меншій лишень 3 рочки. І все через цього упиря в пенсне із зовнішністю бухгалтера будтресту. Нічого, сволота, ще віділлються тобі сльози Броні Поскрьобишевої! Прийде час — підеш слідом за недомірком Колькою Єжовим! Подумав: ще й півроку не пройшло, як на цьому ж стільці, де зараз сидить Лаврентій Павлович Берія, сидів Колька Єжов. А де він зараз? Годує черв’яків у безіменній могилі на Донському кладовищі, де ховають розстріляних у підвалах НКВС ворогів народу.

Близько другої задзвонив телефон на столі. Поскрьобишев узяв слухавку і, не повернувши голови у бік Берії, сказав: «Приїхав».

Коли на порозі з’явилася фігура головного особистого охоронця Власика, всі, хто був у приймальні, схопилися на ноги і виструнчилися.

Власик окинув їх задоволеним поглядом, наче вітали його особисто, і відступив убік.

Сталін, у своїй традиційній солдатській шинелі, з’явився на порозі. Привітався, махнувши усім рукою. Пройшов у кабінет.

Стіни кабінету були у світлих дубових панелях. Сам вибирав і колір, і дерево. Дуб — справжнє російське дерево. Ніяких грузинських кипарисів, ніякої екзотики. Він давно вважав себе росіянином. А грузинам симпатизував, може, на якусь дещицю більше, ніж нелюбим євреям. Від дверей до великого письмового столу вела така ж, як у коридорі, червона килимова доріжка. Над столом — портрет Леніна. Так і має бути. Ленін поряд з ним. Ленін і Сталін — це майже одне ціле. Партія Леніна—Сталіна. Геній Леніна—Сталіна. Заповіти Леніна—Сталіна. «Сталін — це Ленін сьогодні», — сказав Барбюс. Шкода цього красномовного французика! Обіцяв зняти фільм про великого Сталіна, а помер від пневмонії. Не склалося. Застудився у дорогій йому Москві й помер у кремлівській лікарні. Кажуть, багато пив на відкритті Сьомого конгресу Комінтерну. Потім заснув на лавці просто неба, як звичайний московський п’яничка. Тож не склалося.

Мабуть, року до 35-го він ще переймався тим, що думають про СРСР на Заході…

Трохи далі від портрета Леніна — портрети Маркса й Енгельса, карти СРСР і світу. Біля письмового стола — менший столик-етажерка з кількома телефонами. Під стіною — шкіряний диван і дві шафи. Зліва від входу — великий довгий стіл для засідань, покритий зеленим сукном, оточений важкими стільцями. Зелені штори, які щільно запинали вікна, наповнювали кабінет тьмяним зеленуватим світлом.

Сталін зняв шинель й акуратно повісив у шафу. Кинув поглядом на стіл.

На столі лежала фотокопія сторінки з Повного зібрання руських літописів, виданого в 1904 році. Те, що він наказав знайти Власику. Добре працює Поскрьобишев, пунктуально. Чомусь завжди порівнював себе з Іваном Грозним. І жорстокість свою виправдовував жорстокістю Грозного. Вважав його першим справжнім творцем держави. Себе ж вважав рівним йому. Сів у крісло, підніс аркуш до очей:

«У результаті кримсько-татарського набігу 1571 року були розорені російські землі й спалена Москва. Іоанн за тиждень до того, як хан перейшов Оку, покинув військо й утік углиб країни — в Ростов. Переможець надіслав до нього насмішкувату грамоту:

«Палю й пустошу все. Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого й голови; але ти не прийшов і проти нас не став, а ще похваляєшся, що московський государь! Були б у тобі сором і честь, так ти б прийшов проти нас і стояв».

Іван відповідав: «Якщо ти гніваєшся за Астрахань, то ми Астраханню прагнемо тобі поступитися».

До татарських послів він вийшов у брудному одязі з мішковини, сказавши їм: «Бачите, у чому я? Таке зі мною хан зробив! Моє царство і столицю спалив, скарбницю забрав, дати мені йому нічого».

Сталін подумав: «Так буде і з тобою, якщо дозволиш фюреру обвести себе навколо пальця. Столицю твою зруйнують. А тебе в одязі з мішковини провезуть у клітці розореними вулицями». Хвилин десять вдивлявся у ці рядки і нарешті взяв телефон.

— Нехай зайде Берія.

Поскрьобишев кивнув Берії: «Лаврентію Павловичу, товариш Сталін чекає на вас».

Берія увійшов у кімнату охорони. Власик сидів у кріслі біля входу в кабінет генсека.

— Здравія бажаю, Миколо Сергійовичу.

Батька Власика звали Сидором, але «Сидорович» не подобалося Власику, і він став Сергійовичем. Власик був малограмотною людиною. Сталін взяв його до себе ще солдатом під час оборони Царицина. Відтоді той був охоронцем, порученцем, служкою.

Власик формально був підлеглим Берії, але не встав, коли той наближався. Сидів, розвалившись, біля входу до святая святих — кабінету генсека, і ледь кивнув: «Бажаю здоров’я». Цю неповагу Берія поза увагою не залишив. Нічого, настане час — будеш уставати й козиряти.