Станіслав Стеценко - Війни художників

— Розумію, — бурмоче Гущенко. — Але не знаю, чим тут можна зарадити.

Подумки він говорить Лені: «Говори, говори, зрозуміло, що тобі можна говорити, що завгодно!» Лені відкидається на спинку крісла й закладає руки за потилицю.

— Раджу тобі пристати на всі його пропозиції! Він для тебе готовий багато на що. Погоджуйся! Ти йому імпонуєш! Вже й не знаю, чим ти заслужив його симпатію. Ось мене, то він і в гріш не ставить, а кожній жінці важливо, щоб її поважали.

Вона знову присувається до нього. І кладе голову на плече. Ніби говорить: ось він, твій десерт! Простягни руку і візьми його! Поки ніхто не бачить. Вона піднімає голову, її обличчя поряд, вуста відкриті для поцілунку. Гущенко робить різкий рух рукою — і відкрита пляшка зі шнапсом перекидається просто їй на коліна, потім падає на підлогу, вимощену кахлями, і з гучним брязкотом розлітається на друзки.

— От лайно! — вигукує вона і підхоплюється на ноги. Напій тече по панчохах.

— Вибачте, вибачте! — Гущенко тягнеться за серветками.

— Scheisse! (Лайно!) От незграба! — люто шипить трохи протверезіла баронеса.

А Гущенко, витираючи полу її спідниці серветкою, ще раз окинув поглядом кімнату: мікрофони в люстрі, камера за шторою.

— Що ви крутите головою і махаєте руками, коли вам пропонує себе жінка! — обурюється Лені, струшуючи шнапс зі свого крісла. — Та ще й не найпотворніша в цьому закладі. Я вже не претендую на якісь почуття. Де ваша елементарна повага! — говорить вона ледь не крізь сльози, знову перейшовши на «ви».

— О, я вас більше, ніж поважаю, — гаряче заперечує Гущенко, продовжуючи серветками боротьбу зі шнапсом. Він скрізь — на шторах, на столі, на панчохах баронеси.

Лені неприємно вражена тим, як розгортаються події.

— Може, щось не так, гер Гущенко?

— Чому ж, цього я не сказав. Чудовий вечір, чудова жінка, ще й напіводягнена.

— Не бачу, щоб ви цим якось переймалися, — крижаним тоном виголошує баронеса. — При тому, що геносе Клейст, якого ви так боїтеся, нам не заважає.

— Так, щось я сьогодні не в найкращій формі, — сприймає докори Гущенко. — Якось іншим разом ми добряче гульнемо! Відкриємо одне одному душу.

— Я не дуже на це сподіваюся! — у голосі Лені сум і розчарування. — Здається, ви абсолютно байдужий до жінок тип. Холодний, як лід.

— Візьміть сигарету, — Гущенко для виду поквапливо простягає їй сумочку. — Заспокойтеся. А сам думає: «Сьогодні ти вже зірвала завдання, дорога фройляйн Лені, а Клейсту вже пора закінчувати “нараду”». Він бере рукою найбільший шматок пляшки, аби не наступити на нього, і відчуває різкий біль від порізу гострим склом. Дивиться на руку — на підлогу падають краплі крові. На його руку дивиться й баронеса. Звісно, про продовження розваг не може бути й мови. Гущенко затискає поріз серветкою.

Двері прочиняються, і в щіліну зазирає офіціантка. Мабуть, почула брязкіт посуду. Вона здивовано дивиться на Лені.

— Будь ласка, приберіть це, — Гущенко киває на скалки на підлозі.

— О, пане, у вас рана! — офіціантка мчись кудись і за мить повертається з бинтом і йодом.

Лені, бурмочучи прокльони, починає одягатися. Поки офіціантка закінчує прибирання, а Гущенко зупиняє кров (поріз зовсім неглибокий), у дверях з’являються Клейст і Шютте.

Шютте вітається і байдуже оглядає Гущенка й розхристану жінку в мокрій від шнапсу спідниці. Клейст, навпаки, регоче з побаченого:

— Кепські ваші справи, дорогенька… Що це із вас капає? — Він принюхується. — Шнапс! Гер Гущенко, ви що, поливали геносе Зігфрід шнапсом? Що тут, донерветер, відбувалося?

Гущенко промовчав. Шютте дружньо плескає його по плечу і смикає дзвоника. Замовляє ще пляшку коньяку.

Ображена Лені, яка, здається, постаріла років на десять, нервово чепуриться. Фарбує губки, що помітно тремтять. Клейст налив Гущенкові й собі по півсклянки коньяку.

— Що це ви влаштували тут, фрау Лені? Сподіваюсь, що ваша поведінка не виходила за межі пристойності? Ідіть подихайте свіжим повітрям.

Баронеса схопилася на ноги, роздратовано махнула рукою і зникла за дверима.

— А ви, геносе Шютте, теж ідіть за нею, щоб вона там не почала чіплятися до офіціантів, — промовистим кивком він випроваджує і Шютте за двері.

За столом на кілька хвилин запала тиша. Клейст дістав з кишені пачку цигарок, простягнув Гущенкові і, коли той хитнув головою, закурив.

— Судячи з довгої паузи, ви збираєтесь мені сказати щось надзвичайно цікаве, гер Клейст? — посміхається Гущенко, тримаючи в забинтованій руці бокал з духмяним коньяком.