Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Маша насправді ось уже другий раз поспіль не виношує малюка, і я підозрював, що причиною може бути блудний стор, який унадився ходити до неї ночами. Вирішивши вистежити його, я вставав іноді серед ночі і йшов перевіряти хлів. Маша спала, як ні в чому не бувало, зарившись у солому.

Це трапилося в ніч на неділю. Сильний вітер розгойдав гілку вишні, яка почала барабанити у вікно, і розбудив мене. Я вийшов на ґанок і відразу ж побачив світло у хліві. Цього разу я вирішив діяти розумніше. Зайшов із протилежного боку паркану, взяв у руки камінь і кинув, розмахнувшись, у двері. Через лічені миті тінь метнулася від хліва і перемахнула через паркан — прямо мені в руки.

— Ах ти ж кобель чортів! — схопив я його за волосся і потягнув назад до хліва на світло.

Я відчинив двері й силою штовхнув стора всередину, гидливо відсторонившись від його ще напруженого — слизького — тваринного знаряддя (воно ковзнуло мені по руці).

— Так ти будеш мені псувати самок?!

Маша стояла, як і раніше, рачки, по стегнах у неї текла кров.

— Гад! — кров ударила мені в голову, і я, однією рукою міцно тримаючи його за волосся, іншою вихопив із-за одвірка старий заіржавілий ніж, яким я нарізáв сторам їжу.

— Тату! Не треба!

Я остовпів і наблизив лице до обличчя стора. Це був Альберт, мій син.

— Т-ти?!

Я відкинув його в кут, відчуваючи, що можу не впоратися зі собою.

Альберт, весь голий, скрутившись калачиком, плакав на соломі — чи то від страху, чи від ненависті до мене.

— Прошу тебе, не говори мамі! — благав він крізь сльози, не підводячи голови.

Я вийшов, не промовивши ні слова.

Чи була це гра з боку Альберта, чи він сам зі страху в усьому зізнався, але вже через кілька днів після цього випадку Ельза підійшла до мене і запитала чужим відстороненим голосом:

— Ти знаєш, що наш син зв’язався зі сторою?

Я саме чистив картоплю і від несподіванки навіть випустив з рук ножа.

— Зі сторою? — перепитав я, ледве впоравшись зі собою. — Ну, припустимо.

— Ти не повинен так вже його засуджувати.

— Я тебе не розумію.

— Він ще дитина, — сказала Ельза, дивлячись мені прямо в очі (вона це вміла). — Так, незважаючи на це .

— Припустимо, — сказав я. — І навіщо ти мені це говориш?

— Щоб ти зрозумів, що краще він зі сторою, ніж... із якою-небудь дівчиною, яка почне його принижувати, а то ще й вимагати одружитися з нею. Ти ж сам мужчина — повинен розуміти, що таке чоловіча потреба.

— Відколи це її задовольняють за допомогою ското­лоз­тва?

— Але ти ж сам собі суперечиш, — відразу ж завелася Ельза. — Ти сам мене переконував, що вони — «як люди».

— Але ти їх, тим не менше, продовжуєш їсти, — не витримав я.

— Але це ж твоя думка, а не моя! Я так зовсім не вважаю. Ну, Дім... — вона наблизилась і обійняла мене за шию. — Як­що подумати, то що такого сталося? Навіщо робити подію?

— Мені здається, це ти її робиш.

— Я вирішила поговорити, тому що...

Вона замовкла.

— Ну.

— Тому що він тебе боїться... так, боїться.

— Альберт?

— Так. Він прямо в якомусь жаху через тебе. Ти його так налякав.

— Коли?

— Тоді... — вона ніжно провела мені пальцем по потилиці. — У хліві.

— Ну, звідки ж я міг знати, що це мій власний син?

— Але ж ти міг його вбити, тим ножем...

— А, ти і про ніж знаєш?

— Тільки не осуджуй його ще й за те, що він поділився зі своєю матір’ю.

— Я не розумію, до чого ти ведеш.

— Зрозумій... — вона майже лягла на мене м’якими грудьми. — Йому потрібно...

— Ти хочеш сказати...

— Так, нехай походить до неї, поки... Ну що тут такого, врешті-решт?

— Що значить «поки»?

— Поки не знайде собі жінку для життя.

— Боже, Ельзо, і це ти говориш? Ти? Щоби ми дозволили синові скотолозтво? — я відсторонив її від себе рухом руки.

— Скотолозтво? — очі її загорілися. — Тобі треба обо­в’яз­ково все споганити! Тоді заріж її! Сьогодні ж!

— Кого? Машу?

— Так, її! Я хочу, щоби ти її зарізав. Чому ти злякався? Вона дає погане потомство. Вона...

— Що?

— Вона відьма! Альберт усе розповів.

— Що?

— Як вона сама його спокусила — так, у хліві.

— Не може бути, — сказав я. — Ти прекрасно знаєш, що стор не може не послухатися людини. Він просто знаряддя в руках людини, тому що... — я ковтнув слину, — тому що він зведений до рівня ніщо, речі, у нього відібрано гідність.

— Ти знову! — вона навіть тупнула ногою. — Ти з глузду з’їхав — яка гідність у корови? У свині?

— Але стори...

— Ті ж корови! — вона просто сказилася. — Якщо ти не заріжеш її — я сама її заріжу. Ось цими руками!