Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Містере Донт!

Рита рішуче зробила крок уперед, не зводячи очей із його обличчя. Могло б здатися, що вона кинеться йому на шию, але жінка просто вивчала його шрам. Рита провела по ньому пальцем і вдоволено кивнула. «Добре», — промовила врешті й відступила.

Він намагався осмислити те, що побачив, але врешті спромігся на декілька слів.

— Я прийшов подякувати вам.

— Ви це вже зробили.

Так і було. Він надіслав їй гроші, письмово подякував за лікування та догляд, а також запитав про долю мертвої дівчинки, що потім ожила. Вона відправила йому зразково чітку відповідь із подякою за винагороду та новинами про стан дитини. На цьому можна було б припинити спілкування, але він ніяк не міг забути цю жінку, яку так і не побачив, бо один із його помічників приїхав по нього ще тоді, коли не зійшов набряк із очей. Донтові спало на думку, що безкоштовне фото стане непоганою віддякою власникам «Лебедя» за їхню гостинність, тож долучити до цієї світлини ще й лікарку цілком природно.

— Я тут подумав, що вам, можливо, захочеться мати свою фотографію, — почав він. — Подарунок на згадку.

— Ви обрали невдалий день для візиту, — відповіла вона спокійним голосом, який він так добре пам'ятав. — Я дуже зайнята.

Він помітив тінь, що залягла збоку від її носа, і вимушено притамував бажання навести на ній різкість, узявши обличчя Рити у свої руки та трохи повернувши.

— Шкода марнувати таке гарне освітлення.

— Але я так довго чекала правильної температури, — одказала вона. — Сьогодні саме такий день. Я не можу собі дозволити його пропустити.

— Що вам потрібно зробити?

— Експеримент.

— Скільки він триватиме?

— Шістдесят секунд.

— Мені потрібно п'ятнадцять. Я гадаю, у вашому щільному графіку знайдуться сімдесят п'ять секунд, якщо добре пошукати?

— Ну гаразд, п'ятнадцять секунд — це час витримки перед клацанням затвора. А як Же компонування кадру? А ще ж треба все проявити і надрукувати.

— Ви допоможете мені, а я — вам. Удвох у нас вийде швидше.

Вона схилила голову і подивилася на нього зі схвальним інтересом.

— Хочете допомогти мені з експериментом?

— Так. Якщо дозволите вас сфотографувати.

За його початковим планом фотографія мала стати подарунком Риті, але тепер він і собі захотів мати її портрет.

— Це цілком можливо. Навіть бажано. Але тільки якщо ви самі хочете…

— Хочу.

Рита пильно оглянула його з голови до ніг, і з того, як ворухнулися м'язи її обличчя, він зрозумів, що вона намагається притлумити усмішку.

— Отже, якщо я погоджуся вам позувати для фото, ви погодитеся взяти участь у моєму експерименті?

— Саме так.

— Ви відчайдушний сміливець, містер Донт. Тоді згода. Почнемо з фотографії, ви не проти? Світло скоро зміниться, а для температури це не так критично.

Вітальня в будинку Рити була пофарбована у білий колір, у ній стояло безліч книжкових полиць і лише одне синє крісло. На простому столі біля вікна височіли стоси книжок і списаного швидким упевненим почерком паперу. Вона допомогла доставити коробки з «Колодію» і з цікавістю спостерігала, як він встановлював своє обладнання. Коли все було готово, Донт усадовив Риту за стіл на тлі голої стіни.

— Нахиліться до мене… Підіпріть підборіддя рукою. О, так добре.

На ній не було нічого з того причандалля, яким так люблять хизуватися у кадрі його клієнтки. Жодних срібних брошок, у яких відбивається світло, білих комірів чи мереживних манжет. Її просте плаття було темного кольору, без оздоблення, та воно й не потребувало його. Достатньо симетрії ліній на стику скронь і лінії росту волосся, потужних надбрівних дуг, тіней, що залягли в неї під очима, і глибини її розумного погляду.

— Не рухайтеся, поки я буду рахувати.

Вона спокійно сиділа п'ятнадцять секунд, а він розглядав її крізь лінзу.

Найкращі, найбільш життєві портрети йому вдавалося зробити з тих людей, що від природи мали спокійний характер. Метушливі душі якось губилися перед камерою: лінза не могла вхопити їхню сутність, тож на фото вони видавалися радше восковими фігурами з самих себе.

Рита поводилася зовсім інакше, ніж інші новачки, що зазвичай витріщаються або знервовано блимають очима. Натомість вона спокійно дивилася в камеру. З-під накидки йому було видно, як змінюються думки в її голові, а м'язи обличчя при цьому залишаються непохитними. За п'ятнадцять секунд він зрозумів, що однією фотографією тут не обійдеться. Їх мають бути тисячі.