Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Де ж вона, врешті, була увесь цей час? Скільки там минуло, два роки?

— От вернеться до неї голос, вона все й розповість.

— І тоді її викрадачам буде непереливки.

— Тут не обійшлося без няньки, готовий закластися на тижневий заробіток. Пам'ятаєте її?

— Ота Рубі, що вийшла вночі погуляти?

— Це вона так каже. Гуляла вночі берегом. От брехуха! Яка це дівчина блукатиме посеред ночі? Та ще й у час сонцестояння!

— А в цей час саме прибувають річкові цигани. Рубі з ними змовилася, згадайте моє слово. Коли малявка заговорить, комусь точно стане скрутно…

В обох історіях — про викрадення та про віднайдення дівчинки — були обірвані фінали, та якби хтось здогадався їх поєднати, це пішло б їм на користь і привело б до завершення.

А ось друге питання повсякчас викликало довгі п'яні обговорення.

Декому з цих людей світ здавався таким складним, що вони просто дивувалися йому і не робили жодних спроб розгадати його загадки. Невторопання було запорукою їхнього існування. Гравійник Ґіггс — один із таких. П'ятничного вечора його заробіток здавався цілком достатнім, щоб прожити тиждень, але вже у вівторок грошей не залишалося. На його кредит у «Лебеді» було завжди записано більше пінт елю, ніж він міг пригадати. Дружина, яку Ґігтс лупцював тільки по суботах, і навіть не щоразу, чомусь утекла з родичем сировара. Обличчя, відображення якого він бачив у річці, коли сидів на березі без хліба, щоб набити шлунок, без елю, щоб втамувати спрагу, та без жінки, щоб зігрітися її теплим боком, належало не йому, а його батькові. Життя було для нього покрите мороком, і не варто навіть намагатися хоч трохи у ньому розібратися. Тож розбіжності між причиною та наслідком він сприймав цілком нормально. І з-поміж інших життєвих переплутів Ґіггс черпав своєрідну втіху з історії про дівчинку, що спочатку померла, а потім ожила, бо вона була для нього доказом того, що життя — штука незбагненна, і не варто навіть намагатися щось у ньому зрозуміти.

Були й такі вигадливі або не дуже прискіпливі до фактів оповідачі, що намагалися нафантазувати різних подробиць, які б пролили світло на питання без відповіді. Один баржовик мав брата, що того вечора, коли сталася ця велика подія, розважався з жінкою і все пропустив. Спочатку чоловік засмутився, але потім обернув це на власну користь і висунув таку версію, де його відсутність у шинку поставала як серйозна втрата для товариства, адже тільки він був спроможний дати всьому раціональне пояснення:

— Та була вона мертва! Якби я її тоді побачив, одразу б це визначив. Тут уся справа в очах. Треба лише поглянути в очі, й тоді збагнеш, жива людина чи ні. У мертвяків одразу зникає зір.

Почувши це, деякі вуха нашорошилися, а голови різко піднялися. Ця ідея видалася цілком прийнятною для тих, хто терпіти не міг, коли кінець історії зависає в повітрі, має певну недомовку і розбігається з реальністю. Парі оповідачів сподобалася правдоподібність цього варіанта, і вони включили його у свої версії.

— Коли її занесли до шинку, вона ледве дихала, — один із них для експерименту спробував повести розповідь таким способом, і напоровся на безліч несхвальних поглядів й осудливо підібганих губ. Урешті його відвели вбік і дали прочухана за такі вигадки. У «Лебеді» додержувалися стандартів: одна справа — злегка прикрашати історію, і зовсім інша — брехати. Вони ж бо всі були при цьому присутні. І точно знали, як усе було.

Хоча про цей випадок розказували та переказували вже декілька місяців, інтерес до нього й не думав вщухати. Навпаки: історія про потоплену дівчинку, що раптом ожила, була загадковою, незавершеною і несуголосною традиційним оповідним канонам. У «Лебеді» говорили про Вонів, про Армстронгів, про смерть і про життя. Зважували сильні та слабкі сторони кожного з претендентів. Вони дивилися на цю історію з різних кутів зору, перевертали догори дриґом, а потім вертали назад, і врешті завжди опинялися там само, де були від початку.

— Це схоже на кістковий бульйон, — одного вечора промовив Бешант. — Від запаху слинка тече, але жувати в ньому нема чого, тож з'їси хоч сім тарілок, а все одно встанеш зі стола голодним.

Вони могли б усе кинути. Могли б забути цю історію, як і багато інших, що приходять нізвідки та йдуть у нікуди. Але наприкінці речень і в проміжках між словами, коли стихають голоси та стишаються розмови, у глибокій тиші, з якої народжується будь-яка оповідь, відчувалася присутність дівчинки. У цій само кімнаті, у цьому само шинку вони бачили її мертвою — а потім побачили живою. Незрозуміло, незбагненно, годі пояснити, але насправді дуже просто: вона стала їхньою історією теж.