Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Щойно він вирішив забути місіс Константін, як у пам'яті раптом з'явився її образ. Вон побачив жіночий погляд, що ніби долав потік слів і проникав у самісінькі його думки… «Розумію», — сказала вона тоді, і звучало це так, наче місіс Константін зрозуміла не тільки те, що він сказав, але й те, про що промовчав.

Пригадуючи це зараз, Вон раптом потилицею відчув чиюсь присутність й обернувся у впевненості, що ця жінка стоїть позаду нього на платформі.

Там не було нікого.

— Місіс Вон зараз вкладає Амелію, — повідомили йому, коли він повернувся додому.

Чоловік зайшов до жовтої вітальні; штори там були спущені, а в комині весело танцювало полум'я. На маленький столик в еркері нещодавно повернулися дві фотографії Амелії у засклених рамках. У перші дні після викрадення вони там були. Погляд дівчинки, примарність якого підкреслювало скло, так його бентежив, що він, врешті, не витримав, заховав портрети до шухляди обличчям униз і спробував забути про їхнє існування. Потім Вон з'ясував, що фотографій там уже немає, і вирішив, що Гелена забрала їх до своєї кімнати. Тоді він припинив відвідувати її покої. Вночі вони тужили окремо, і Вон відчував, що не варто заходити до неї в кімнату, нічого доброго з того не вийде. Тепер, коли дівчинка знайшлася, фотографії повернулися на колишнє місце.

Вон ковзнув по ним поглядом, не придивляючись.

Із іншого кінця кімнати було видно тільки обриси: портрет Амелії на стільці та сімейна фотографія, на якій він стояв, а Гелена сиділа, вмостивши дочку собі на коліна. Вон підійшов ближче. Взяв до рук портрет Амелії і, примруживши очі, налаштувався уважно його оглянути.

Двері причинилися.

— Ти вдома! Любий? Щось сталося?

Його обличчя одразу набуло нейтрального виразу.

— Що? О, та ні, все добре. Зустрічався сьогодні з Монтґомері. Поки сидів у нього, розповів — так, загалом — про ситуацію з містером Армстронгом.

Вона глянула на чоловіка, не розуміючи, що той має на увазі.

— Ми говорили про можливість — дуже неймовірну можливість — того, що він звернеться з позовом до суду.

— Бути такого не може! Коли вони знайдуть…

— Тіло? Може, варто уже облишити ці сподівання, Гелено? Минуло вже два місяці! Якщо його й досі ніхто не знайшов, з якого дива їм і далі його шукати?

— Але ж дівчинка потонула! Не може ж тіло дитини зникнути просто так!

Його груди здійнялися від різкого вдиху. Вон затримав повітря в легенях. Не так він хотів вести цю розмову. Йому треба було заспокоїтися. І він повільно видихнув.

— Але тіло й досі не знайшли. Ми маємо враховувати цей факт. І досить імовірно — навіть якщо тобі не хочеться так думати, — що тіло взагалі не знайдуть.

Він відчував у власному голосі роздратування і намагався якось його згладити.

— Люба, я тільки хочу сказати, що варто підготуватися й до такого розвитку подій. Про всяк випадок.

Вона задумливо поглянула на нього. Їй було незвично чути від нього грубий тон.

— Тобі болісно від думки, що ти можеш її втратити, так?

Вона перетнула кімнату, наблизилася до нього, поклала руку йому на груди біля серця й ніжно усміхнулася.

— Ти боїшся знову втратити її. О, Ентоні!

З її ока викотилася сльоза.

— Ти впізнав її. Нарешті ти впізнав свою дочку!

Він спробував покласти фотографію й огорнути Гелену обіймами; цей рух привернув її увагу до предмета в руках чоловіка, і вона зупинила його.

Гелена забрала у нього портрет і замилувалася ним.

— Ентоні. Не хвилюйся, прошу. Усі потрібні докази у нас тут.

Вона усміхнулася йому і перевернула рамку, щоб поставити фото на місце, аж раптом із її вуст злетів здивований вигук.

— Що там?

— Ось!

Він подивився на зворотній бік рамки, куди вказував її палець.

— Боже милостивий! «Генрі Донт із Оксфорда: портрети, пейзажі, міські та сільські види», — прочитав Вон на наліпці. — Це ж він! Чоловік, який її знайшов!

— Він був весь у синцях і набряках, от ми його тоді й не впізнали. Так дивно… Треба повернутися до нього. Він же зробив декілька знімків, пам'ятаєш? Ми обрали два найкращі, але два ще залишилися. Можливо, вони й досі в нього.

— Якби ті знімки були вдалі, ми б теж їх узяли.

— Не обов'язково, — вона поставила рамку на столик. — Якщо ми визнали фото невдалим, це не означає, що на ньому погано вийшла Амелія. Можливо, то я блимнула (Гелена на мигах показала, як то могло бути), або ти вишкірився по-дурному (вона розтягнула його губи у перекошеній усмішці).