Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Так.

— І вона тепер схожа на ці фотографії?

Вон стенув плечима.

— Гадаю, що так… Як може бути схожа чотирирічна дівчинка на себе у два роки.

— І це означає?..

— Материнське око впевнене, що це одна й та сама дитина.

— А як щодо іншого, більш неупередженого ока?

Вон забарився з відповіддю, а Монтґомері, наче не помітивши цієї паузи, вів своє:

— Я повністю поділяю вашу думку щодо дітей. Вони змінюються. Втрачений у середу вантаж сиру, коли знайдеться в суботу, навряд чи перетвориться на тютюн, але дитина — це ж зовсім інше. Тут я на вашому боці. Але, про всяк випадок, тримайте фотографії в надійному місці й записуйте кожний доказ, навіть найменшу деталь, яка засвідчить, що ця Амелія і Амелія дворічної давнини — це одна й та сама дівчинка. Краще бути у повній готовності.

Він глянув на понуре обличчя відвідувача і додав:

— Крім того, містере Вон, моя вам порада — не переймайтеся щодо молодого Армстронга. І місіс Вон скажіть, щоб теж не переймалася. За вас хвилюються Монтґомері і Мітчел. Ми приглянемо за всім — заради вас і заради Амелії. Бо на вашому боці одна перевага, але дуже велика перевага.

— І що ж це?

— Якщо справа дійде до суду, її розгляд буде затяжним і дуже повільним. Ви чули про «Великий позов щодо Темзи», ініційований Короною проти Лондонської корпорації?

— Зізнаюся, про таке я не чув.

— Цей позов стосувався права володіння рікою. З боку Корони стверджували: якщо Темзою подорожує королева, і ріка — важливий стратегічний об'єкт, то вона має належати Короні. Зі свого боку, Лондонська корпорація заявляла, що, оскільки всі вантажні перевезення вниз і вгору течією здійснюються під її юрисдикцією, то Темзою має володіти вона.

— І чим усе закінчилося? Хто ж володар Темзи?

— Вони сперечалися десь років десять, й упродовж усіх цих років знаходили нові аргументи! Що таке ріка? Це вода. А що таке вода? Це, власне, дощ. А що таке дощ? Він залежить від погоди. А хто керує погодою? Та хмаринка, що пропливає зараз у вас над головою, де саме вона проллється дощем? На одному боці, або на іншому, або взагалі — у річку. Хмари носить вітром, який не підкоряється взагалі нікому, і вони перетинають державні кордони без жодних паспортів. Дощ із цієї хмаринки може впасти в Оксфордширі чи у Беркширі, а може, як ми знаємо, перетнути море й облити мамзелів у Парижі. А той дощ, що наповнює Темзу, може прибути сюди звідки завгодно. З Іспанії, чи з Росії, та навіть із Занзібару! Якщо взагалі у Занзібарі бувають хмари. Ні, дощ не може належати нікому — чи то англійській королеві, чи то лондонській корпорації. Це така сама нісенітниця, як піймати блискавку та покласти у банківський сейф. Але це не заважає їм судитися!

На обличчі Монтґомері з'явився невеличкий натяк на щиру радість. Уперше Вон побачив у нього щось схоже на природний вираз обличчя.

— Я розповів вам про це для того, щоб проілюструвати неповороткість юридичної машини. Коли цей містер Армстронг вирішить об'явити свої права на дівчинку — тобто якщо він ухвалить таке рішення, — уникайте суду. Краще заплатіть йому, скільки захоче, за владнання цієї справи. Так вийде навіть дешевше. А якщо не вдасться від нього відкупитися, то згадайте позов Корони проти Лондонської корпорації і заспокойтеся. Ця справа буде тягнутись якщо не вічність, то принаймні до того часу, як дівчинка подорослішає. Вантаж «Амелія» стане власністю чоловіка значно раніше, ніж суд вирішить, який саме батько має на неї більше прав. Не хвилюйтеся!

Вон стояв на пероні оксфордського вокзалу і чекав на свій потяг. Монтґомері вже трохи зблід у його пам'яті, тож він подумки повернувся до минулого разу, коли стояв і чекав на поїзд на цьому само місці. Вон був у місті на зустрічі з потенційним покупцем вузькоколійки, якою раніше транспортував буряки з поля до винокурні. А опісля пішов подивитися на будинок місіс Константін. Він знайшов його. І зайшов усередину. Він сам собі дивувався. Це було нещодавно — лише два місяці минуло, а скільки всього сталося за цей час. Як же вона йому тоді сказала? Так більше тривати не може. Саме так. І він теж це відчував; інтуїтивно відчував, що вона має рацію. Чи прийшов би він до неї знову, як вона пророчила? Звісно, що ні. Та все-таки… Враховуючи нові обставини, йому це було не треба. Коли справи пішли самопливом, вони якось самі й розв'язалися — несподівано, навіть чудовно і, врешті, щасливо. Упродовж двох років він був найнещаснішим зі смертних, але тепер, оскільки з Армстронгом якось можна впоратися, немає потреби турбувати ту жінку. «Не хвилюйтеся!» — сказав йому Монтґомері. От він і не буде.