Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Для кожної маленької дівчинки два роки — то тривалий термін, — ніжно пояснила йому. — Будь терплячим. Мине час, і ти знову відкриєш їй своє серце.

Вона поклала руку чоловікові на плече, і це вперше за два роки дружина торкнулася його руки і поглянула на нього закоханими очима.

— До того — покладися на мене. Я впевнена, що це — вона.

Отже, коли це питання стало руба, Гелена абсолютно терпимо поставилася до його сумніву. То просто її вайлуватий, непослідовний, любий, неквапливий, дурненький чоловік ніяк не може встигнути за перебігом подій. Гелена й не намагалася його переконати. «Вона й досі любить мед!» — підмічала вона за сніданком. Або: «Що ж, це залишилося незмінним», — коли дитина відкидала від себе щітку для волосся. Та переважно вона сліпо вірила в те, що з часом йому передасться її впевненість. Усім видом показувала, що чоловікові сумніви не варті й ламаного шеляга і скоро розвіються, наче хмаринка під поривом сильного вітру. Сам він це питання більше не порушував. Не те, щоб боявся її злякати, зовсім навпаки. «От бачиш, — скаже вона тоді. — Тепер ти її по-справжньому впізнаєш. До тебе повертаються відчуття».

Ця заплутана ситуація була з таких, де намагання все з'ясувати можуть тільки зашкодити, тож Вон не полишав спроб знайти якесь просте рішення. Чому б, урешті, не повірити в цю історію? Своєю появою дівчинка ніби розбила закляття, повернула йому чарівні щасливі дні. Скінчилися роки болю, коли вони були замкнені у своєму нещасті й безпорадні одне перед одним. Дитя принесло щиру радість Гелені, а йому — щось складніше, чому він не міг підібрати назви, але дуже цінував. Незабаром Вон піймав себе на думці, що хвилюється, якщо дівчинка їсть менше, ніж зазвичай, терзається, якщо вона плаче вночі, й радіє, коли проситься до нього на ручки.

Так, Амелія зникла. Але з'явилася ця дівчинка. Його дружина вірить у те, що вона Амелія. Мала трохи схожа на Амелію. Життя, що до її появи було нестерпним, знову стало щасливим. Вона повернула йому Гелену, ба більше — знайшла собі куточок і в його серці. Не те, щоб він її полюбив — для таких висновків ще зарано. Чи хотів би Вон, щоб на її місці була Амелія? Так. На одній чаші терезів — любов, утіха та щастя. На другій — повернення до минулого стану речей… Що ж. Чи варто так міцно чіплятися за свою впевненість, якщо потік життя несе його у геть іншому напрямку?

Втім, усе підважував один-єдиний момент. Робін Армстронг.

— Вони обов'язково знайдуть тіло, — наполягала Гелена. — Його жінка втопила дитинча, це всім відомо. І коли вони знайдуть тіло, він остаточно впевниться.

Але минуло вже два місяці, а тіло так і не знайшли.

До цього моменту Вон волів залишатися бездіяльним. Він був непоганою людиною. Справедливою та порядною. І зараз також хотів учинити справедливо та порядно. Ця справа стосувалася його, а також Робіна Армстронга, але до неї ще були приплетені Гелена та дівчинка. Важливо знайти найкраще рішення для всіх зацікавлених сторін. Так більше тривати не може, і ця невизначеність нікому не йде на добро. Треба знайти рішення, і сьогодні він зробить перший крок.

Вон швидко вмився, витер рушником обличчя і за хвилину був готовий. Йому ще треба сісти на поїзд.

Хоч ця контора й була відомою під дещо фамільярною назвою «Монті і Мітч», будь-які підозри в тому, що йдеться про провінційне шапіто, одразу розвіювалися, щойно поглянеш на бронзову табличку біля входу до пристойного георгіанського особняка в Оксфорді: «Монтґомері і Мітчел. Юридичні та комерційні послуги». З його вікон не відкривався вид на Темзу, проте її присутність відчувалася у кожній кімнаті. Ба навіть у кожній шафці й шухляді, бо клієнтура цієї адвокатської контори складалася переважно з тих, чиї ділові інтереси були безпосередньо пов'язані з рікою — від Оксфорда і на багато миль угору за течією. Сам містер Монтґомері — ані човняр, ані рибалка, ані аквареліст; насправді він проживав рік за роком, навіть не дивлячись у бік ріки. Та без перебільшення можна стверджувати, що містер Монтґомері жив із неї і дихав нею. Для нього образ Темзи пов'язувався не з водяною стихією, а з сухим паперовим потоком грошей; частину цього потоку містер Монтґомері щороку переправляв на власні банківські рахунки, і був дуже вдячний річці за це. Він щодня складав договори про перевезення вантажів й обговорював зі своїми клієнтами вміст позичкових листів, а коли випадало зайнятися рідкісною та цінною справою щодо форс-мажорних обставин, його серце сповнювалося радістю.