Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Ми на нього не чекали, та й випроводити його було неможливо. Тобто, не виганяти ж його? Він повернувся вдруге, випив із Ентоні портвейну. Ми поговорили про те й про се, нічого особливого. Він про Амелію й не згадував. Але коли вона зайшла до кімнати, то не зводив із неї очей… Щоправда, він не сказав, що приїхав через неї. Нібито заїхав просто тому, що був поряд, ніби ми приятелюємо… Ми й запросили його залишитися, а що могли вдіяти?

— Так, звісно.

— А тепер усе склалося так, що ми вже й ніби насправді приятелюємо — такі-от справи.

— Він не розповідав про Амелію? Чи то пак, про Еліс?

— Він говорив про сільське господарство, про коней і погоду. Це трохи напружувало Ентоні. Він терпіти не може пустопорожніх балачок. Але що вдієш? Не виженеш же людину в такому пригніченому стані.

Рита замислилася.

— Мені все це здається трохи дивним.

— Це й справді трохи дивно, — погодилася Гелена, повернулася до дівчинки, і її обличчя знову осяяла усмішка.

— Що тепер робитимемо? — запитала вона. — Підемо гуляти?

— Мені треба додому. Якщо хтось захворіє і потребуватиме допомоги…

— Тоді ми трохи вас проведемо. Ви ж будете йти вдовж ріки, а ми любимо ріку. Так, Амеліє?

Почувши про ріку, дитина, яка розслаблено сиділа на стільчику після ситного сніданку, закотивши очі й витаючи у своїх мріях, одразу стрепенулася. Покинувши власні думки, вона зліла зі стільця.

Коли вони йшли садом до берега ріки, дівчинка одразу забігла вперед.

— Вона любить ріку, — пояснила Гелена. — Я така сама була. І мій батько також. Я в ній бачу багато від нього. Ми приходимо сюди щодня, й Амелія повсякчас гасає попереду.

— Вона не боїться? Тобто після аварії?

— У жодному разі. Наче тут народилася. Та ви й самі побачите.

І справді, коли вони підійшли до берега, дівча було вже там, балансувало на самому краєчку, якомога ближче до водяного потоку. Рита ледве притамувала інстинктивне бажання підбігти, схопити дитину за комір і притримати її, щоб не шубовснула. Гелена порснула.

— Та вона з цим народилася. Це її стихія.

Справді, дівчинка була вся поглинута рікою. Вона дивилася проти течії, піднявши брови й відкривши рота. Рита спробувала зрозуміти вираз її обличчя. Чи вона чекала на когось? Дівчинка повернула голову й обдивилася горизонт у протилежному напрямку. Того, на що очікувала, там теж не було. На її обличчя набігла хмаринка розчарування, та вона швидко взяла себе в руки й побігла маленькими ніжками до галявини.

Місіс Вон не зводила з дівчинки очей. Несуттєво, про що вона говорила — про чоловіка, батька чи про щось інше, — її очі були прикуті до дитини. Вираз обличчя у неї залишався незмінним — то був потік ніжної та веселої любові. І коли вона кидала оком на Риту, ту теж обливало цією любов'ю з голови до ніг. Лікарка спостерігала щось схоже, коли дивилася в очі людині, котрій вколола подвійну дозу знеболювального, або ж чоловікові, що приохотився жлуктити дешевий алкоголь у пляшках без акцизних марок, які тепер усюди дуже легко купити.

Вони подибали у бік Ритиного котеджу. Дитинка бігла попереду, і коли відірвалася на достатню відстань, Гелена заговорила:

— Ота історія, про яку торочать у «Лебеді»… Буцімто вона спочатку була мертва, а згодом ожила…

— А що з нею не так?

— Ентоні каже, що в «Лебеді» засідають усякі роззяви, здатні приоздобити навіть найнудніший факт. Він стверджує, що скоро всі про це забудуть. Але мені якось не по собі. Що скажете?

Рита замислилася. Чи варто тривожити жінку, яка вже так настраждалася через свою дитину? Утім, звички заспокоювати тривогу пацієнтів красномовними побрехеньками в неї теж не було. Вона намагалася так повідати правду, щоб хворі самі вирішили, як багато, або як мало вони здатні сприйняти. Після того вони могли б поставити додаткові запитання, а могли б задовольнитися почутим від неї. Це вже було на їхній розсуд. Тут вона також вирішила вдатися до цієї стратегії. Замаскувала потрібну їй для розмислу паузу надмірною увагою до свого подолу, адже вони саме перетинали особливо брудну ділянку. Тож вона максимально об'єктивно висловила свою ретельно продуману відповідь:

— Її порятунок із ріки відбувався за доволі незвичних обставин. Вони спочатку подумали, що дитина мертва. Вона була смертельно-блідою, зіниці мала розширені. Пульс не відчувався. Ознак дихання теж не було. Коли я прийшла туди, то побачила те саме. Спочатку навіть не могла намацати її пульс, але пізніше мені це вдалося. Вона була живою.