Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Я маю брошку — візьміть її. А гроші у гаманці, — спокійно сказала Рита нападникові, не пручаючись. Там тієї брошки було — олово й скло, та цілком імовірно, що він не знається на коштовностях. А якщо й знається, гроші його втішать.

Але він прийшов не за тим.

— Вона говорить?

Тепер, коли він підібрався ближче, запах був просто нестерпним.

— Що ви маєте на увазі?

— Дівчисько. Говорить?

Він добряче її струсонув, і Рита відчула, як щось уперлося в спину, якраз під потилицею.

— Дитина Вонів? Ні, не говорить.

— Чи є ліки, від яких вона заговорить?

— Ні.

— Отже, вона більше не говоритиме? Так сказав лікар?

— Вона може відновити мову природним шляхом. Лікар сказав, що це або має статися за пів року, або ніколи.

Вона чекала на інші запитання, але їх не було.

— Кинь гаманець на землю.

Тремтячими руками вона витягла з кишені ткану торбинку — в ній були гроші, які дало їй подружжя Вонів — і зронила її. Наступної миті їй у спину прилетів важкий удар, від якого Рита впала на землю, обдерши долоні об гравій.

«Мене не скалічено», — підбадьорила себе, але коли зібралася з силами, щоб підвестися, той чоловік уже зник разом із грошима.

Рита почвалала додому, і думки її були важкі.

Ентоні Вон нахилився до люстерка, приклав лезо до вкритої мильними клаптями щоки й заходився шкрябати. Побачивши у дзеркалі власне око, він вирішив ще раз спробувати привести думки до ладу. Почав із того місця, що й завжди: ця дитина — не Амелія. Тут запитання мало починатися, тут воно мало б і закінчуватися, але насправді все було інакше. Цей єдиний факт, у якому він був упевнений, не прояснював ситуацію, а, навпаки, заводив у трясовину, з якого боку до нього не підійди. Упевненість у цій ідеї підважувалася, і з кожним новим днем підтримувати її ставало все складніше. Підривала її передусім Гелена. Кожна усмішка на обличчі його дружини, кожен вибух її сміху, кожен вимовлений нею жарт був достатньою причиною, щоб відкласти всі підозри. За останні два місяці, поки у них жила ця дитина, дружина значно погарнішала, повернулася до нормальної ваги, відновила блиск волосся та рум'янець на щоках. Її обличчя пашіло любов'ю не лише до дитини, а й до нього.

Але справа не тільки в Гелені, так? Проблема була й у самій дівчинці.

Він без упину розглядав обличчя малої. За сніданком, коли годував її з ложечки мармеладом, придивлявся до вигину щелепи дівчинки; по обіді його увага зосереджувалася на лінії росту її волосся; коли після роботи повертався додому з острова Бренді, то не міг відвести очей від завитків дитячого вушка. Він знав її риси краще, ніж зовнішність своєї дружини чи навіть власну. У рисах дівчинки — та й у ній самій — було щось, що його турбувало, але Вон і сам не міг збагнути, що саме. Він бачив її, навіть коли вона була відсутня. Коли їхав у поїзді, і повз нього пропливав пейзаж, обличчя дівчинки являлося йому в небі й на полях. Коли був у себе в кабінеті, її обличчя проступало, мов водяний знак, на папері, де він вів свої записи. Вона і сни його захопила. Він упізнавав її в обличчях величезної кількості людей. Якось йому наснилася Амелія — справжня його Амелія, — і навіть у неї було обличчя цієї дівчинки. Він тоді прокинувся в сльозах.

Невтомне дослідження її зовнішності, що виросло з бажання дізнатися, хто ж вона така, потроху змінило фокус і перетворилося на спробу пояснити власну зацікавленість. Здавалося, що з лиця дівчинки пішли всі інші симпатичні людські обличчя, навіть його власне. Постійне спостереження за нею так згладило у пам'яті Вона риси дитини, що він наче бачив у її подобі себе. Гелені про це розповісти не міг. Вона почула б тільки те, що хотіла б почути: що він бачить себе у рисах своєї дочки.

Чи насправді було щось рідне у подобі цієї дівчинки? Він намагався переконати себе, що відчуття впізнавання, яке збудила у ньому ця дитина, — природна реакція на їхню першу зустріч. Чи не пояснюється пильна увага до її зовнішності збуреним у ньому відчуттям упізнавання? Вона цілком була схожа сама на себе, і тому йому здалося, що він її впізнає. Утім, внутрішній голос підказував, що не все тут так однозначно. Він не здатен був пояснити це відчуття самими лише спогадами. Ця дитина ніби викликала у ньому щось схоже на спогад, але перевернуте догори ногами. Щось подібне до спогаду, але трохи інше, можливо, навіть протилежне.

Гелена знала, що насправді він не вірить, що ця дівчинка — їхня дочка. Знала, бо Вон сам сказав це їй першого ж дня, коли вони, вклавши дитину в ліжко, залишилися наодинці. Вона з подивом його вислухала, та не дуже зважала на ті слова.