Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Так! А вона ж майже дівчисько! Ніколи б не подумав, що жінка може так рвучко веслувати.

— Але… Ти ж кажеш, помчала?

— Саме так. Стрімко, ніби заєць.

— Я зрозумів, що ти маєш на увазі. Але не варто тобі казати, що вона помчала проти течії, мов заєць.

— Чому це?

— Де ти бачив зайця з веслами?

Дружний вибух сміху остаточно збив садівника з пантелику.

— Заєць із веслами? Не мели дурниць!

— От тому тобі й не варто казати, що вона помчала, мов заєць. Якщо заєць не може повеслувати, мов заєць, то як це вдасться місіс Вон? Подумай про це.

— Ніколи про таке не думав. Як же тоді мені потрібно казати?

— Краще вигадай якусь іншу тваринку, що може добре пересуватися вгору течією, і порівняй місіс Вон із нею. Точно тобі кажу.

Усі навколо згідно закивали.

— Як щодо видри? — запропонував один молодий баржовик. — Вони теж не пасуть задніх.

Ньюмен із підозрою спробував пристосувати це слово:

— Місіс Вон неслася проти течії, мов видра…

Наймит захитав головою.

— Ні, так теж не краще.

— Звучить навіть гірше…

— Ну і як мені тоді казати? «Мчала, мов заєць» вам не подобається, «неслася, мов видра» — теж! Але ж мені треба якось це сказати?

— Авжеж, — погодився баржовик, і трійко гравійників кивнули на знак згоди. — Треба якось це виразити.

Усі повернулися до Овена Олбрайта, що мав репутацію мудреця.

— Я думаю, що тобі варто повністю переробити цю фразу. Скажи, наприклад: «Вона щодуху веслувала проти течії…»

— Але він уже таке говорив! — заперечив наймит. — Вона вже бігла щодуху до човнярні. Не може ж вона щодуху бігти до човнярні — і щодуху ж веслувати проти течії.

— Але так і було, — втрутився Ньюмен.

— Ні!

— Так усе й було! Я був там! І бачив це на власні очі!

— Ну, може, воно так і було. Але ж не можна так про це розповідати.

— Не можна розповідати, як було насправді? Що це ти маєш на увазі? Я вже починаю жалкувати, що взагалі взявся вам це розповідати. Не думав, що травити побрехеньки буде так складно.

— Так, це ціле мистецтво, — втішив його Олбрайт. — Нічого, згодом ти його опануєш.

— Я якось дожив до тридцяти семи років, просто час від часу відкриваючи рота і за потреби вимовляючи слова, й ніколи не знав турбот. Допоки не явився сюди. Я вже не впевнений, що хочу щось там опановувати. Ні, краще вже говоритиму старим перевіреним способом, нехай слова вилітають із мого рота, як їм заманеться, і якщо вже вона помчала вгору течією, мов заєць, то нехай собі мчить. А то взагалі нічого не розповідатиму.

Люди за столом обмінялися збентеженими поглядами, і нарешті один із гравійників узяв слово від імені усіх присутніх:

— Нехай розповідає, як хоче. Він там був.

І Ньюмену дозволили продовжити історію про втечу місіс Вон його власними словами.

Утім, не тільки Гівінс і Ньюмен намагалися досягти досконалості й вишуканості своїх оповідок. Кожен розповідав власну версію цієї історії спочатку завсідникам, а потім — іншим слухачам, тож щоразу спливали все нові й нові подробиці. Вони порівнювали спогади і виносили вердикти. Інколи певні розбіжності ставали джерелом суперечок. Одні начебто пам'ятали, що на губи дівчинки поклали пір'їнку, перш ніж перенести її до довгої кімнати, інші ж, бризкаючи слиною, доводили, що в такий спосіб перевіряли лише дихання чоловіка. Висували суперечливі та багатослівні гіпотези щодо того, як Генрі Донту вдалося подолати Греблю Диявола та дістатися до Редкота в такий собачий холод, та ще й у розтрощеному човні. Вони постійно прикрашали цю історію та наводили на неї лиск, підшукували слушні моменти, коли доречний жест вичавить сльозу з ока вразливого слухача, робили драматичні паузи, що примушували аудиторію підскакувати на стільцях. Та їм ніколи не вдавалося довести оповідь до фіналу. Вони доходили до того моменту, коли дитина покидала «Лебідь» разом із містером і місіс Вон, а тоді просто обривали розповідь. «То це Амелія Вон чи інша дівчинка?» — зазвичай запитував хтось із слухачів. Або ж: «Як так сталося, що вона спочатку була мертва, а потім ожила?»

Відповідей на ці запитання ніхто не мав.

Щодо першого — ким була дівчинка? — думка більшості схилялася на користь Вонів. Повернення дитини, що десь пропадала останні два роки, дитини, яку вони всі бачили, більш утішне, ніж повернення незнайомої дівчинки, яка зникла лише за день до того. Нова загадка оживила події дворічної давнини, і про викрадення торочили так, ніби воно сталося буквально вчора.