Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Жінка підійшла до клуні. Там смерділо залізом і кров'ю. Усередині був чоловік, який стояв спиною до неї. Він був міцної статури, нетипово високий, мав широкі плечі та схоже на дріт темне волосся. Коли вона поклала руку на одвірок, чоловік кинув на землю заплямований червоним одяг і потягнувся по гострильний камінь. Жінка почула дзвінке вжикання, коли він почав гострити своє лезо. Біля його ніг лежав рядочок акуратно викладених туш — п'ятачок до хвостика, — з них витікала кров і збиралась у вибоїнах на підлозі.

— Любий…

Чоловік обернувся. Смаглявого кольору шкіри він набув не завдяки пожиттєвій праці на свіжому повітрі під англійським сонцем — це, скоріш, було зумовлено його народженням на іншому континенті. Побачивши дружину, карі очі чоловіка засвітилися, і він усміхнувся.

— Обережно з подолом, Бесс, — у її бік попрямував струмочок крові. — Ти ще й хороші черевички взула. Я тут уже майже закінчив, дуже скоро зайду в дім.

Тоді він побачив вираз її обличчя, і дует каменю та ножа припинив свою верескливу пісню.

— Що сталося?

Попри величезну різницю між їхніми двома обличчями, зараз одна-єдина емоція визначала їхній вираз.

— Хтось із дітей?

Вона кивнула.

— Робін.

Первісток. Він спав із лиця.

— Що цього разу?

— Цей лист…

Він кинув погляд на її руки. Вона тримала не згорнутий аркуш, а стосик розірваних шматочків.

— Це Сьюзі знайшла. Коли Робін востаннє приїжджав, то приніс їй зашити свою куртку. Ти ж знаєш, яка вона витончена майстриня голки, дарма що їй тільки дванадцять. Ще й куртка така гарна, боюся навіть подумати, скільки коштує. Вона каже, що там, у рукаві, був величезний проріз, хоча зараз цього й не видно. Їй знадобилося розпороти шов у кишені, щоб добути нитку потрібного кольору. І коли вона вже зібралася це робити, то знайшла цей розірваний на шматки лист. Я саме зайшла до вітальні, коли Сьюзі складала його, ніби якусь головоломку.

— Покажи, — попросив він і трохи підняв її спідницю, щоб уберегти від крові, коли вони крокували до виступу, що тягнувся вздовж однієї зі стін. Вона виклала клаптики.

— «…плата», — прочитала вголос, легенько торкаючись папірця. Руки в неї були натруджені. Жодних перстнів, окрім обручки, вона не носила, і мала охайні коротко підстрижені нігті.

— «Любов», — прочитав собі й він, не торкаючись клаптика паперу, бо на пальцях і під нігтями в нього була кров.

— «…в кінці…». Що там, у кінці, ти можеш уявити, Роберте?

— І гадки не маю… Як вийшло, що цей лист став такий пошматований?

— Може, це Робін його порвав? Отримав цього листа, і він йому не сподобався?

— Спробуй скласти шматочки ось так, — запропонував чоловік.

Але ні, ті два не підходили один до одного.

— Це жіночий почерк.

— А який красивий. Мої літери зовсім не такі виведені, як ці.

— У тебе дуже добре виходить, люба.

— Дивись-но, як рівно вона пише. Жодної ляпки. У неї майже такий же красивий почерк, як і в тебе, а ти ж багато років провів за партою. Що ти про це думаєш, Роберте?

Деякий час він мовчки вдивлявся.

— Марно намагатися відтворити ціле. У нас тут лише фрагменти. Краще спробуємо інакше…

Вони почали пересувати клапті, її спритні руки рухалися під його керівництвом, і їм вдалося розподілити шматки на три групи. Перша складалася з тих шматочків, що були надто дрібними для читання та містили половинки слів, артиклі, прийменники або ж часточку берегів. Вони відклали їх убік.

Другий набір містив фрази, які вони прочитали вголос.

«Любов»

«цілковито без»

«дитина незабаром повністю»

«допомоги ні від кого, крім тебе»

«плата»

«більше чекати»

«батько моєї»

«в кінці»

Останнім був набір клаптиків, на яких написано одне й те саме слово:

«Еліс»

«Еліс»

«Еліс»

Роберт Армстронг повернувся до дружини, і вона також подивилася на нього. Погляд її блакитних очей був стурбованим, та й його — похмурий.

— Скажи мені, люба, — промовив він. — Що ти про це думаєш?

— Уся справа у цьому Еліс. Спочатку я подумала, що то її ім'я, тієї, хто написав листа. Але ж людині, що пише послання, не треба так часто називати своє ім'я, вона ж бо пише про себе я. Та Еліс — це хтось інший.

— Так.

— Дитина, — помірковано повторила вона. — Батько.

— Так.

— Не можу збагнути… Хіба у Робіна є дитина, Роберте? У нас є онучок? Чому він нам не повідомив? І хто ж ця жінка? Які труднощі примусили її написати цього листа? І чому його так пошматовано? Я боюся…