Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Він пішов до Марти, що мешкала в останньому свинарнику. Вона була черевата і мала опороситися за чотири дні. Він наповнив її корито зерном, а в миску налив води. Вона підвелася з солом'яної постілки і перевальцем пішла до корита, що стояло біля дверей. Там свиня не стала одразу їсти чи пити, а натомість поклала підборіддя на дерев'яну перекладину загорожі й почухалася. Армстронг погладив її по маківці між вухами, і вона задоволено рохнула.

— «Еліс», — задумливо промовив він. Лист увесь цей час не йшов у нього з голови. — Що ти про це думаєш, Марто?

Свиня поглянула на нього сповненими розуміння очима.

— Я й сам не знаю, що думати, — визнав він. — Чи це мій перший онук? А Робін… Що коїться з Робіном?

Він тяжко зітхнув.

Марта якийсь час споглядала його забруднені чоботи, а коли підняла на нього очі, в них майоріла ясна думка.

Він кивнув.

— Ти маєш рацію. Мод знала б. Та Мод тут немає, твоя правда.

Мод, мати Марти, була найкращою свиноматкою, яку він знав. Вона привела у світ чимало численних поросячих виводків, і жодного не загубила. Ба більше — Мод слухала чоловіка так, як ніколи не слухала жодна інша свиня. Вона була терпляча й ніжна, і давала йому змогу висловити все, що було в нього на душі. Коли він ділився радощами про дітей, її очі світилися від задоволення, а коли розповідав про негаразди — Робін, майже всі вони були пов'язані з Робіном, — її очі наповнювалися мудрістю та співчуттям, і чоловік завжди йшов від неї з кращим настроєм. Її доброзичлива та делікатна увага давала йому змогу промовляти свої думки вголос, й іноді це був єдиний спосіб їх віднайти. Дивно, яким затьмареним може бути людський розум, поки не з'явиться правильний слухач, а Мод була саме такою. Без неї він ніколи б не здогадався про певні речі щодо себе та сина. На цьому само місці декілька років тому Армстронг розказав про суперечку з дружиною щодо Робіна та крадіжку з бюро. Коли завершив розповідати Мод цю сумну історію, то побачив її в новому світлі. Помітив те, що начебто знав, та не звертав уваги весь цей час. «Я бачив чоловіка, — сказав Робін. — Я бачив, як у вікні щез його чобіт». Армстронг підсвідомо бачив у людях тільки найкраще, тож без вагань повірив хлопцеві. Але потім, під запитливим поглядом Мод, він пригадав пильне очікування, що супроводжувало цю історію, вже здогадуючись у душі, що воно означало: Робін спостерігав, чи вийшло в нього їх обдурити. Як не боляче було Армстронгові це визнавати, та в цьому випадку Бесс мала слушність.

Коли вони одружилися, Робін мав от-от народитися. Його вклав до її утроби інший чоловік. Роберт свідомо заплющив на це очі. То було нескладно, адже він любив хлопця усім серцем. Був рішуче налаштований побудувати з Бесс сім'ю, причому не розщеплену, а цілісну, тож не міг дозволити жодному її членові лишитися на узбіччі. Любові вистачало всім. Любов тримала їх разом. Та коли він усвідомив, що злодій, який розламав й обнишпорив бюро, був його Робін, то розридався. Мод не зводила з нього очей. Що ж тепер робити? І він знайшов відповідь. Якщо любити хлопця ще дужче, все стане на свої місця. З того дня він захищав Робіна ще несамовитіше, ніж раніше.

Мод споглядала за ним, ніби питаючи: «Справді?»

Спогади про Мод раптом наповнили його очі сльозами. Одна з них впала на товсту шию Марти, повисла на рудій щетинці й скотилась у багнюку.

Армстронг витер вологу з очей рукавом. «Це безглуздо», — вилаяв він сам себе.

Марта впритул дивилася на нього з-під рудих вій.

— Але ж ти також за нею сумуєш.

Йому здалося, що її очі затуманилися.

— Скільки ж часу минуло? — він подумки порахував. — Два роки й три місяці. Багато. Хто ж її забрав, ге? Ти ж була там, Марго. Чому ти не вищала, коли вони вкрали твою матір?

Марта пильно на нього поглянула. Він роздивився вираз її писка, спробував розгадати його, та цього разу йому це не вдалося.

Армстронг саме чухав Марту на прощання, коли вона підняла підборіддя і повернула його у напрямку ріки.

— Що там?

Він сам поглянув у той бік, але не побачив і не почув нічого особливого. Утім, мало щось бути… Роберт і Марта обмінялися поглядами. Він ніколи не бачив такого виразу в її очах, але зміг зіставити його з власними відчуттями, щоб зрозуміти його значення.

— Гадаю, ти маєш рацію, Марго. Щось має статися.

У куточку ока намистинкою блищала сльоза. Око належало молодій жінці, що лежала на дні човна. Волога скупчилася там, де рожева спідка вічка поєднується із вишуканим хитромудрим устроєм сльозових протоків. Вона тремтіла в такт коливанню човна, але під захистом верхніх і нижніх вій не падала.