Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Це я! — захекано прохрипів він. — Це ж я!

Пальці послабилися. Жодного слова не прозвучало, та він поплентався на звук за тим чоловіком. Дійшли до складу.

Вікон там немає, і повітря всередині було аж надто пахучим. Дріжджі та фрукти, міцна солодкість із гіркавим присмаком — таке густе, що лиш вдихнеш, як одразу захочеш проковтнути, щоб якось позбутися. Освітлені жарівкою пляшки, мідні посудини і барильця навалені абияк. Це було зовсім не схоже на сучасне промислове обладнання, як колись на винокурні. Утім, увесь цей мотлох склепали з украдених звідти запчастин і з тією ж метою — для виробництва алкоголю.

Чоловік не дуже турбувався роздивлятися свого гостя, а натомість умостився на табуреті, звідки його струнка худорлява фігура темним силуетом вимальовувалася на тлі світла жарівки. Не обертаючись, він зосередився на запаленні люльки, що стирчала з-під низько опущених крис капелюха.

Коли чоловікові це вдалося, він посмоктав люльку. Тільки після того, як видихнув, додавши нотку дешевого тютюну до загального смороду, заговорив:

— Хто бачив, як ти прийшов?

— Ніхто.

Запанувала тиша.

— Нікого там немає. Надто холодно, — повторив волоцюга.

Чоловік кивнув.

— Розповідай.

— Дівчинка, — промовив волоцюга. — У «Лебеді» в Редкоті.

— І що з нею?

— Хтось витяг її з річки сьогодні ввечері. Кажуть, вона була мертва.

Пауза.

— То й що?

— Вона жива.

На цих словах чоловік повернув обличчя, втім, його так само не було видно.

— Жива? Чи мертва? Або так, або інакше.

— Вона була мертва. Але тепер жива.

Чоловік похитав головою і категорично промовив:

— Тобі примарилось. Або ти надто багато випив.

— Це те, що вони кажуть. Я прибув, щоб розповісти тобі, що говорять. Вони витягли її з річки мертвою, але тепер вона знову жива. У «Лебеді».

Чоловік втупився очима в жарівку. Гонець чекав якоїсь подальшої реакції, але за хвилину зрозумів, що її не буде.

— Невеличкий жест вдячності… За всі мої поневіряння. Надворі так холодно…

Чоловік щось пробурчав. Підвівся, і на стіну впала темна мерехтлива тінь. Він простяг руку в темряву і витяг невеличку закорковану пляшку. Передав волоцюзі, який сховав її до кишені, торкнувся крисів свого капелюха й пішов геть.

Там, у «Лебеді», склубочившись біля виступу димаря, що досі пашів теплом, спала кішка. Під її повіками мерехтіли котячі сни, що здалися б нам навіть більш бентежними, ніж ті образи, які вигадує вночі людський мозок. Її вушко сіпнулось, і сон одразу ж відлетів. Один звук — майже нечутний звук, із яким приминається під кроками трава, — а вона вже підскочила на всі чотири лапи. Швидко й нечутно перетнула кімнату і застрибнула на підвіконня. Котячий зір із легкістю бачив усе в темряві.

Розмита фігура у задовгому кожусі та низько насунутому капелюсі крадькома з'явилася з заднього двору шинку, прослизнула вздовж стіни, пройшла повз вікно і зупинилася перед дверима. Почувся тихий тріск, коли чоловік нишком торкнувся ручки. Засув надійно захищав двері. Деінде, може, було б і не зачинено, але ж шинок, у якому так багато барил чистої спокуси, вночі має бути замкнений. Тож чоловік повернувся до вікна. Не знаючи, що за ним спостерігають, він обмацував віконну раму. Фіаско. Марго не дурепа. Вона була жінкою такого розуму, що не забувала не тільки повернути ключ у замку після закриття, але й щоліта наново шпаклювати вікна, вчасно фарбувати, щоб рами не погнили, та вставляти розбиті шибки. З-під низьких крисів капелюха почулося роздратоване пхекання. Чоловік зупинився і в його очах промайнула думка. Але це тривало недовго. Бо надто холодно було, щоб думка затрималася. Він обернувся й елегантно покрокував геть. Попри темряву, точно знав, куди ступати, уникав колій, обминав каменюки, натрапив на міст, перейшов його, а на іншому боці зійшов зі стежки і розчинився серед дерев.

Тривалий час по тому, як непроханий гість зник із поля зору, кішка слідкувала за ним на слух. Ковзання гілочки по вовняному кожуху, дотик підошов до промерзлої землі, пурхання потривожених лісових мешканців… аж поки, зрештою, нічого.

Отже, після цієї неможливої події та першої години збентеження і здивування з «Лебедя» у різні боки розійшлися люди. Почалися перші оповіді. Та, врешті-решт, коли ще було темно, усі ці люди опинились у своїх ліжках, й історія, немов осад, відстоювалась у голові кожного з них — свідків, оповідачів, слухачів. Єдиний, хто не спав — сама дитина, яка, перебуваючи у серці історії, легенько вдихала та видихала, і вдивлялась у темряву, слухаючи звук ріки, що стрімголов текла повз.