Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Людина може здаватися мертвою, якщо з нею сталося щось жахливе. Буває. На вигляд — мертва, але насправді перебуває у стані такого собі сну.

— Як Білосніжка? Я поцілував її. Може, це її розбудило?

— Це ж тільки казка, Джонатане.

Джонатан задумався.

— Тоді як же Ісус?

Священник насупився, і йому забракло слів.

— Вона була мертва, — додав хлопець. — І Рита так думала.

То був сюрприз. Рита була найбільш виваженою з відомих священникові людей.

Джонатан зібрав хлібні крихти і проковтнув їх.

Священник піднявся. Це було для нього занадто.

— Уже пізно й холодно. Ночуй тут, добре? Ось ковдра, на цьому кріслі. Ти надто виснажений.

Та Джонатанові було потрібно дещо інше.

— Зі мною все добре, отче. Та все-таки, це ж як в Ісуса, так?

Священникові подумалося, що, можливо, його ліжко ще не зовсім прохололо. Він кивнув.

— У тому вигляді, як ти щойно розповів мені, Джонатане, так. Паралелей тут не уникнути. Утім, не будемо сушити собі голову вночі.

Джонатан вишкірився.

— Я перший розповів вам цю історію.

— Я цього не забуду. Вперше я почув про це від тебе.

Джонатан вдоволено вмостився у кухонному кріслі, і його очі почали соловіти.

Священник утомлено піднявся сходами до себе у спальню. Улітку він був іншою людиною, активною й енергійною, і здавався на десяток років молодшим, та взимку, коли небеса темніли, він нишкнув, і до грудня геть виснажувався. Коли добирався до ліжка, то одразу провалювався в сон; коли ж пробуджувався, покидав ці темні глибини, то чомусь щоразу був невиспаний.

Священник не знав, що саме, та щось дивне скоїлося сьогодні ввечері в редкотському «Лебеді». Він обміркує це завтра. Заліз у ліжко з думкою про те, що в червні у цей час уже світатиме. Утім, попереду було ще багато годин зимової темряви.

— Нехай із дитиною — якщо там є дитина — все буде добре, — помолився він. — І нехай скоріше настане весна.

І заснув.

Притискаючи до себе пошарпаний кожух, ніби він і справді міг надати бодай якийсь захист від негоди, волоцюга йшов стежкою до ріки. Історія, яку почув, мала для нього запах грошей. І волоцюга знав того, хто захоче її купити. Стежка була не вельми безпечною: на ній виступали камінці, здатні зіграти підлий жарт із чобітьми навіть тверезої людини; а там, де рівно, було слизько. Коли він шпортався, що траплялося раз-по-раз, то виставляв уперед руки, щоб відновити рівновагу, і це чудом вдавалося. Можливо, у цій темряві були якісь добрі духи, які підхоплювали його під змерзлі руки і вберігали від небезпеки. Ця думка лоскотала розум і змусила волоцюгу порснути. Він ще трохи прочвалав, та відчув сильну спрагу. Язик був обкладений і смердів, наче здохла три дні тому миша. Тому він зупинився, щоб ковтнути з пляшки, яку витягнув із кишені, а потім почвалав собі далі.

Дійшовши до ріки, повернув угору за течією. У темряві не було жодних берегових орієнтирів, та він приблизно уявляв, що перебуває поблизу острова Бренді. Дістався знайомого місця.

Назва острова Бренді відносно нова. У давнину то був просто Острів, й іншої назви було не треба, бо ніхто туди не ходив і дивитися там було ні на що. Але коли у Редкот Лоджі з'явилися нові люди — спочатку містер Вон, а згодом його молода дружина, — однією з перших зроблених ними змін стало будівництво винокурні та заводу з виробництва сірчаної кислоти. Це й дало назву цьому місцю. Акри ріллі, що належали містерові Вону, перетворилися на поля цукрового буряку, а ще проклали вузькоколійку, щоб доставляти на острів буряк, а звідти вивозити бренді. На острові Бренді є чимало роботи, пов'язаної з виготовленням міцного алкоголю. Чи, скоріш, було. Щось там сталося. Чи то бренді виявилося поганим, чи винокурня малопродуктивною, а чи містер Вон втратив цікавість… Але назва залишилася. Будівлі були на місці, хоч устаткування й законсервоване, колії досі добігали краю берега, але переправу розібрали, тож тепер ящики з тим жахливим бренді, що деренчали на рейках, завершили б свій шлях на дні ріки.

Що ж робити? Він спочатку думав, що просто стане на березі й горлатиме, але тепер, коли дістався до місця, зрозумів усю безглуздість цього. Аж тут — це ж треба! — побачив невеличкий гребний човник, прип'ятий до берега — маленький, саме такий, у якому може гребти жінка, і саме тоді, коли йому потрібно. Він привітав себе з такою удачею — сьогодні ввечері боги були на його боці.

Волоцюга втиснувся у човник. Хоч той небезпечно хитався під ним, він був надто п'яний, щоб панікувати, і надто звичним до річки, щоб перекинутися. Нарешті вмостився. Руки машинально завеслували, поки він не від чув, що устромився у протилежний берег. То був не причал, але нічого. Він видерся з човника, замочивши ноги по коліна. Видряпався схилом і попрямував своєю дорогою. У центрі острова височіла триповерхова винокурня. На схід від неї — сірчаний завод. За ним був склад. Він намагався ступати нечутно, та все-таки це не вдалося. Коли чобіт на щось наткнувся і волоцюга зашпортався, нізвідки з'явилася рука і стиснулася навколо шиї, притискаючи його до землі. П'ять пальців міцно давили на сухожилля.