Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Поки вона готувалася не спати цілу ніч, зі сверблячими очима та болючою спиною, їй пригадалася її тезка. Свята Маргарита, яка присвятила своє дівоцтво Господові і була так рішуче налаштована не виходити заміж, що прийняла біль тортур, аби не взяти шлюб. Вона вважалася покровителькою вагітних жінок і родива. Коли Рита в монастирському дитинстві прала брудні закривавлені простирадла та накривала тіла тих жінок, що померли в пологах, тішилася думкою про те, що її майбутнє — стати нареченою Господа. Їх ніколи не розлучить дитина, що вилізе з її живота. Господь покинув Риту, та її відданість дівоцтву була непохитною.

Жінка заплющила очі. Руками обвила дитину, що спала, привалившись до неї всією вагою. Рита відчувала підйом і спад її дихання та підлаштовувала під нього своє так, щоб, коли дівчинка наповнювала легені, вона видихала б; а коли дитина випускала повітря, її груди наповнювалися ним. Жінку захопило незрозуміле задоволення; в дрімоті вона намагалася розпізнати та назвати його, але не могла.

У темряві до неї повільно прийшла думка.

Якщо вона не має стосунку до цього чоловіка. Якщо ніхто на неї не претендує. Вона могла б бути моєю…

Але навіть до того, як Рита змогла спіймати цю думку, її розум заповнив безкінечний тихий голос річки. Він відштовхнув її від твердого ґрунту яви та підхопив потоком ночі, де вона, не розуміючи, що відбувається, повільно плила… плила… у темне море сну.

Утім, спали далеко не всі. Пиякам й оповідачам, щоб опинитися у своїх ліжках, треба було трохи прогулятися. Один із них, вийшовши з «Лебедя», повернув від річки й пішов навпростець дві милі через поля до стайні, де спав разом із кіньми. Він шкодував про те, що там на нього ніхто не чекає, що йому не буде кого розтовкти і вигукнути: «Не повіриш, що тільки-но сталося!» Він уявив, як розкаже коням, що бачив сьогодні ввечері, уявив їхні великі недовірливі очі. Йому подумалося, що вони відкажуть: «Та ну», А ще: «Гарний жарт. Треба запам'ятати». Але не коням хотів він розповісти про це; історія була надто чудовою, щоб розбазарити її на тварин. Він зійшов із прямої дороги і повернув до котеджів біля полів Гартіна, де мешкав його двоюрідний брат.

Постукав.

Ніхто не відповів, тож історія змусила його постукати ще раз, цього разу щиро грюкнувши кулаком.

У котеджі поруч підняли раму вікна і якась жінка випростала голову в нічному очіпку — зробити йому зауваження.

— Чекай! — скрикнув він. — Притримай язика, поки не дізнаєшся, що я маю тобі розповісти!

— Це ти, Фреде Гівінсе? — вона вдивлялася у тому напрямку, звідки було чути голос. — Пияцькі побрехеньки! — забуркотіла жінка. — Хіба я не наслухалася їх на все життя наперед?

— Я не п'яний! — образився він. — Дивись! Я можу пройти по прямій, бачиш?

Він із удаваною легкістю зробив крок.

— Ніби це щось доводить! — розсміялася вона у темряву. — Коли темно, будь-який п'яничка може ходити рівно!

Їхню суперечку урвав його брат, що нарешті відчинив двері.

— Фредеріку? Що, в біса, сталося?

Просто, без усіляких прикрас, Фред розповів про те, що сталося в «Лебеді».

Сусідку, що досі стирчала з вікна, також долучили до розповіді: спочатку вона слухала знехочу, аж потім повернулася і погукала:

— Ходи сюди, Вілфреде. Послухай-но!

Незабаром дітей Фредового двоюрідного брата підняти з ліжечок, та й сусідів із усіх боків також розбурхали.

— То яка ж вона, та дівчинка?

Він описав її шкіру, бліду, як глазурований кухлик на кухонному підвіконні його бабусі; розповів про волосся, що звисало неживою завісою, а мокрим було того само кольору, що й сухим.

— А якого кольору в неї очі?

— Блакитні… Принаймні блакитнуваті. Або сірі.

— А скільки їй років?

Він знизав плечима. Звідки було йому таке знати?

— Як на мій погляд, їй десь приблизно… ось стільки, — він показав на пальцях.

— Тож десь чотири? Як гадаєш?

Жінки обговорили це й погодилися. Приблизно чотири.

— А як її звати, ту дівчинку?

І знову він не знав, що відповісти. Кому могло спасти на думку, що історії потрібні такі подробиці, на які він узагалі не звертав уваги, коли все відбувалося?

— Не знаю. Ніхто її не питав.

— Ніхто не спитав, як її звати! — обурилися жінки.

— Вона була сонною. Марго та Рита сказали дати їй поспати. Але її батька звати Донт. Генрі Донт. Ми знайшли картку у нього в кишені. Він фотограф.

— Тож він таки її батько?

— Ну, мені так здалося… А ви б що подумали? Це ж він її приніс. Вони з'явилися разом.