Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Ці новини доходили до Редкота з величезним запізненням, у фрагментарному вигляді та не прикрашені подробицями, тож ніхто не виявляв до них жодної цікавості. Завсідники «Лебедя» вислуховували їх, брали до уваги й одразу ж забували. На їхню думку, цим новинам бракувало оповідності. До того ж, їм ніколи не подобалися історії інших людей так, ж власні. Тому версія Джонатана користувалася у них значно більшою популярністю.

Її й досі бачать на берегах ріки, причому в гарну та погану погоду, при стрімкій і повільній течії, коли все навкруги накриває серпанком, і коли поверхня води виблискує під сонцем. Пияки бачать дівчинку, коли перехилять зайву чарчину — і земля тікає в них із-під ніг. Хлопці-шибайголови бачать її тоді, коли у погожий літній день стрибають у воду з моста — і дізнаються, що під оманливою непорушністю річкової поверхні ховаються стрімкі підводні течії. Дівчинку бачать ті, хто опиняється надворі у присмерку, і ті, кому не вдається достатньо швидко вичерпати воду зі своїх дірявих човнів. Певний час у трактирах постійно розповідали про чоловіка та дитину на плоскодонці. З роками дитина виросла і стала сама керувати плоскодонкою, і нарешті настав час — ніхто не пам'ятає, коли саме, — що їх стало вже не двоє, а лише вона сама. Велична, наділена силою трьох чоловіків й ілюзорна, мов туман. Вона править плоскодонкою граційно й не менш майстерно, ніж її батько. Якщо спитати, де вона мешкає, люди, що живуть понад рікою, одразу надують щоки і загадково похитають головами. «Мабуть, у Редкоті», — почуєте ви від жителів Баскота, тоді як редкотці стенуть плечима й махнуть кудись у бік Баскота.

Якщо ж вам вдасться розв'язати язика комусь із завсідників «Лебедя», то ви почуєте, що живе вона на іншому боці ріки, але ніхто достеменно не скаже, де саме. Але де б вона не жила — а я особисто дуже сумніваюся, що в неї взагалі є дім, — вона завжди напоготові, й коли якась жива душа опиняється в небезпеці, вона одразу ж поспішає на допомогу. Якщо вам ще не прийшов час перейти межу, вона обов'язково доставить вас у безпечне місце. А якщо вже час прийшов — що ж, вона проведе вас до місця призначення, навіть якщо ви й не підозрювали, що потрапите саме туди, принаймні не сьогодні.

А тепер, любий читачу, історія завершена. Час вам ще раз перейти міст і повернутися до того світу, звідки ви прийшли. Ця ріка — Темза і не зовсім Темза — тектиме вже без вас. Ви й так тут довго пробули, і до того ж, поряд із вами також є ріки, які варто відвідати.

Ріка Темза зрошує не лише прибережні поля, а й уяву. І коли вона це робить, усе потроху змінюється. У певні моменти нюанси цієї історії змушували мене скорочувати і час, потрібний для подорожі, і відстань між населеними пунктами на берегах Темзи. Якщо читання цієї історії спонукає вас до річкової прогулянки (і я від усього серця раджу її вам), беріть цю книжку з собою, але не забудьте також мапу або путівник.

Прототипом Генрі Донта став чудовий фотограф Генрі Тонт. Як і мій Генрі, він теж мав плавучу фотолабораторію. За життя Тонт зробив близько 53 тисяч фотографій методом колодієвого процесу. Ці роботи мало не знищили тоді, коли по його смерті будинок продали, а майстерню в саду розібрали. Дізнавшись, що тисячі скляних фотопластинок Тонга вже або розбито, або розмито з метою засклити ними парник, місцевий історик Гарі Пентін дав знати оксфордському бібліотекареві Е. Е. Скузу. Той зміг призупинити руйнівні роботи і домовився про перевезення вцілілих пластин у безпечне місце. Я згадую тут їхні імена на знак вдячності за ці оперативні дії. Завдяки їм я мала змогу всебічно роздивитися вікторіанські зображення Темзи і накрутити цілу історію навколо фотографій Тонга.

Чи може людина спочатку потонути, а потім ожити? Насправді ні, але може скластися таке враження. При різкому та повному зануренні у крижану воду активізується пірнальний рефлекс ссавців. Метаболізм тіла різко уповільнюється, адже рефлекс відводить кровообіг від кінцівок і спрямовує кров лише до легень, мозку та серця. Серце починає битися повільніше, а кисень консервується винятково для життєво важливих процесів в організмі, щоб можна було якомога довше підтримувати життя. Якщо при цьому людину рвучко витягти з води, вона й справді здасться мертвою. Цей фізіологічний феномен був уперше описаний у медичних часописах у середині двадцятого століття. Вважають, що цей пірнальний рефлекс властивий усім ссавцям — і сухопутним, і водяним. Його спостерігали у дорослих, але є думка, що найяскравіше він оприявнюється у малих дітей.