Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

«Невже те ж саме сталося з Еліс?» — подумав я. І спитав його про це, а він знову розсердився і гарчав ще деякий час, але раптом зголоднів, відрізав собі сиру і став жувати, щоправда, мені не запропонував. Коли чоловік попоїв, то трохи заспокоївся. Я знову став його розпитувати. Цього разу він відповів мені, що так, минулого разу то була дівчинка, і ні, він не викинув її за борт; натомість, коли дістався до Лондона, здав її до сиротинця для безпритульних дітей. Я спитав його, де це, та він не знав назви цього місця; але розповів, у якій саме частині міста розташований той притулок. Тож я залишився з ним, допомагав йому з навантаженням і розвантаженням, а він платив мені за допомогу сиром, хоч і не дуже щедро. Коли ми дісталися Лондона, я накивав п'ятами з його баржі. Розпитував дорогу в десятків людей. Мене направляли і туди, і сюди, і хтозна куди, поки я випадково не натрапив на потрібне місце, прийшов туди і спитав про Еліс. Вони відповіли, що немає в них ніякої Еліс, і що сиріт нікому не можна забирати, і зачинили двері в мене перед носом. Наступного дня я знову постукав у їхні двері. Відчинила інша людина. Я сказав, що я голодний безхатченко, і що немає в мене батька-матері; вони забрали мене до себе і поставили до роботи. Я увесь час виглядав Еліс, питав в інших хлопців, але хлопчиків тримали окремо від дівчат; ми ніколи не перетиналися. Я не бачив її до того самого дня, коли мене відправили фарбувати кабінет директора сиротинця. Там крізь вікно побачив внутрішній двір дівчачої половини. Вона була там, тож я тепер знав, що все це недарма. Я все думав і думав, як до неї дістатися, а врешті все виявилося простісінько. Одна шляхетна пані знаходить утіху в тому, щоб робити сиротам добро, й одного разу вона прислала туди величезний кошик із їжею, щоб її поділили між усіма, але все з'їли директор і його підлеглі, а нам і шматочка не дісталося, але після того нас усіх потягнули до церкви, щоб ми подякували за скоєну нам величезну милість. Коли ми відсиділи, потім відстояли, потім знову відсиділи своє і помолилися за добросердну пані, усі стали виходити з церкви — дівчата зі свого боку, а хлопці зі свого, й Еліс опинилася поруч зі мною. Я пошепки спитав її: «Пам'ятаєш мене?» — і вона кивнула. Тоді я сказав: «Коли скажу „біжи“ — біжи. Згода?» — і взяв її за руку; і коли я побіг, вона побігла за мною. Далеко ми не забігли, сховалися за якоюсь статуєю, і ніхто не помітив нашого зникнення, тож коли всі вийшли з церкви, ми вдвох вирушили у путь. Ішли пішки вздовж ріки. Дорогою я інколи допомагав баржовикам із навантаженням і розвантаженням. Їли те, що могли надибати, а волосся я їй обрізав після того, як одна погана пані хотіла її в мене вкрасти, тож я розсудив, що двом хлопчикам буде безпечніше. Ми йшли сюди так довго тому, що баржовики відмовлялися нас брати, бо з нас працювати міг тільки я, а годувати довелося б двох, тому ми натерли ноги, іноді голодували, іноді мерзли, іноді й одне, й інше разом, але тепер…

Бен зробив паузу, щоб позіхнути, і вони помітили, які в нього посоловілі очі і як він насправді хоче спати.

Містер Армстронг змахнув із ока сльозу.

— Ти чудово впорався, Бене. Ніхто б не впорався краще.

— Дякую, сер, і дякую за суп, за сир і за яблучний пиріг, усе було дуже смачне, — він зліз зі стільця і помахав усій родині. — Мені, мабуть, краще вже йти.

— Але куди ти підеш? — спитала місіс Армстронг. — Де твій дім?

— Я втікач, тож буду собі втікати.

Роберт поклав руки на стіл.

— Так не годиться, Бене. Ти залишишся тут і станеш членом нашої родини.

Бен озирнув хлопців і дівчат, що сиділи навколо вогнища.

— Але у вас, сер, і без мене достатньо тих, хто проїдає ваші статки. А тепер ще й Еліс. Статки на деревах не ростуть, самі знаєте.

— Знаю. Але якщо ми всі разом працюємо, то примножуємо наші статки. А ти, я бачу, хлопець працьовитий, тож зможеш зробити свій внесок. Бесс, у нас знайдеться дитяче ліжко?

— Бен спатиме із середульшими хлопчиками. Він приблизно одного віку з Джо та Нельсоном.

— От бачиш? Допомагатимеш зі свиньми. Гаразд?

На тому й було вирішено.

Після того, але перш ніж повінь повністю відійшла, Донт доставив Риту на «Колодію» до її підтопленого котеджу. Щоб дістатися входу, їм довелося пересісти у весловий човен. Коли Донт покинув його, щоб висадити заблоковані двері, вода доходила йому до колін. Вогка смуга на стінах кімнати засвідчила, що вода піднімалась аж на три фути. По всій кімнаті зі стін облізла фарба. Відступаючи, вода залишила на сидінні стільця біля письмового стола послання з гілочок, камінчиків і ще якогось сміття. Добре, що їй спало на думку завбачливо поставити синє крісло зверху на коробки: ніжки у нього трохи підмокли, зате подушки були сухі. Червоний килимок ніби не міг остаточно вирішити, чи йому пливти, а чи потонути — від кожного поруху води він рухався то так, то сяк. Всюди панував затхлий сморід.