Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Донт відступив, пропускаючи всередину Риту. Жінка протиснулася крізь двері й зайшла до вітальні. Він спостерігав за виразом її обличчя, поки вона оглядала свою домівку, і захоплювався спокоєм, із яким Рита оцінювала шкоду.

— Тут усе висихатиме декілька тижнів. Чи навіть декілька місяців, — зауважив він.

Вона погодилася.

— Де ж ви дінетеся на цей період? Підете до «Лебедя»? Марго та Джонатан зможуть надати вам притулок, коли поїдуть дівчата. Чи, може, до Вонів? Вони будуть раді.

Рита стенула плечима. Зараз її думки були зайняті важливішими речами. На їхньому тлі розгром її житла — дрібниця.

— Спочатку книжки, — скомандувала вона.

Він побрів до книжкової шафи і помітив, що нижні полиці були порожні. Натомість верхні — набиті вщент.

— А ви підготувалися.

Вона лише стенула плечима.

— Коли живеш біля ріки…

Він передавав їй книжки невеличкими стосиками, а вона крізь вікно складала їх у човен, що бовтався на воді саме на рівні підвіконня. Вони працювали мовчки. Рита відклала один том на сидіння синього крісла.

Коли вони спустошили першу шафу і навантажений човник просів у воді, Донт поплив на ньому до «Колодію» і там його розвантажив. Повернувшись до котеджу, він побачив, що Рита сидить у синьому кріслі, яке й досі стоїть на коробках. Її мокра спідниця вже намочила оббивку.

— Завжди хотів сфотографувати вас у цьому кріслі.

Вона відірвала погляд від книжки.

— Вони ж припинили пошуки, так?

— Так.

— Вона не повернеться.

— Ні.

— Погляньте, — зауважив він. — Ви стільки зробили, щоб урятувати це крісло, а тепер самі псуєте його мокрою сукнею.

— Це несуттєво. Річ у тому, що до її появи світ здавався завершеним. Потім з'явилася вона. Тепер вона пішла, і чогось дуже бракує.

— Я знайшов її у воді. Мені здається, міг би знайти її знову.

Рита кивнула.

— Коли я думала, що вона померла, то дуже хотіла, щоб вона жила. Замість того, щоб залишити її там саму, я зосталася з нею. Тримала її за руку. І вона ожила. Зараз я хочу зробити те саме. У мене з голови не виходить історія Мовчана і те, що він зробив, щоб урятувати своє дитя. Тепер я це розумію. Донте, я ладна піти куди завгодно, ладна витримати будь-який біль, аби тільки знову тримати на руках мою дитину.

Вона сиділа у мокрій спідниці в синьому кріслі над водою, а він нерухомо стояв у воді. Вони не знали, що робити зі своїм горем. Згодом мовчки продовжили пакувати книжки.

Спорожнили другу шафу, і Донт відвіз її вміст на «Колодій».

Коли він повернувся, Рита читала відкладену книжку.

Хоча небо затягнули гнітючі хмари, крізь які пробивалося непевне світло, навіть у приміщенні цю сірість пожвавлювали сріблясті відблиски водного простору, що потрапляли й на жінку. Донт спостерігав за тим, як її обличчя висвітлюється й темніє у грайливому мерехтінні. Придивившись, оцінив непохитність її міміки під мінливою світловою маскою. Він знав, що камера не в змозі це зафіксувати, що деякі речі можна побачити лише людським оком. Це й було одне з таких рідкісних зображень. Він просто поставив сітківку ока на експозицію і дозволив любові викарбувати її мерехтливе і водночас зосереджене обличчя на пластині свого серця.

Рита неквапом відклала книжку. Якийсь час вона продовжувала вдивлятися туди, де книжка щойно була, ніби текст оприявнився просто у вогкому повітрі.

— Що таке? — спитав він. — Про що ви думаєте?

Вона й вухом не повела.

— Вирощувачі хріну.

Вона продовжувала вдивлятися в нікуди.

Його охопило замішання. Він і гадки не мав, що вирощувачі хріну можуть надихнути на таку зосередженість.

— Ті, що постійно сидять у «Лебеді»?

— Так, — вона підвела очі на нього. — Я згадала про це минулої ночі. Коли дитина народилася в сорочці.

— Тобто у сорочці?

— Так називають міхур із навколоплідною рідиною. Дитина перебуває у ньому упродовж усього періоду вагітності. Зазвичай він рветься під час переймів. Але інколи — дуже нечасто — витримує їх, і дитина з'являється на світ у непошкодженому міхурі. Минулої ночі я його проколола, і він виплив на хвилі навколоплідних вод.

— Але до чого тут вирощувані хріну?

— Тому що я почула від них у «Лебеді» дещо дивне. Вони говорили про Дарвіна і про те, що люди раніше були мавпами, а один із цих городників пригадав, що десь чув, буцімто люди раніше жили під водою.

— Дурня якась.

Вона похитала головою, підняла книжку й постукала по ній.

— Тут про це написано. Колись давно, дуже давно, мавпа перетворилася на людину. А ще раніше, задовго до того, водна істота вийшла на сушу і вперше вдихнула повітря.