Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Лілі сковтнула. Її душили сльози. Вона й подумати не могла, що повінь отака. Очікувала бурхливих потоків, стрімких течій і небезпечних хвиль, але не цього безкрайнього спокою. Жінка завмерла на порозі, вдивляючись у цю моторошну красу. Все навколо майже не рухалося, тільки час від часу виблискувало — воно було спокійним, але живим. Поряд проплив лебідь; слід, який він залишав на воді, майже одразу зник, і вода знову стала нерухомою.

«Де ж риба?» — подумала вона.

Обережно вийшла зі свого котеджу, намагаючись не надто розбурхати воду. Мокрий поділ сорочки прилип до ніг.

Вона зробила ще два кроки вниз схилом, і тепер вода була їй по стегна.

Ще трохи. Тепер вона йшла по пояс у воді.

Звідси можна було побачити, як під водою рухаються живі істоти. Коли око розуміє, на що саме дивитися, то відчуваєш рух буквально всюди. Лілі теж завважила це неймовірне відчуття у власних венах. Ще один крок. Ще один. Вона дійшла до задуманого місця і пригадала, що саме тут має бути старий стовпчик. А ось і він, просто під водою. Як дивно тепер бути тут, на березі, коли ріка піднялася значно вище, ніж будь-коли за весь час існування старого стовпа. Чи лячно їй? Лілі охопило якесь дивне відчуття — значно сильніше, ніж страх. Але лячно їй при цьому не було.

«Який дивний у мене, мабуть, вигляд, — подумалося їй. — Стою по плечі у воді й дивлюся на своє перевернуте відображення».

Трава й інші рослини повільно хиталися у своєму новому підводному світі. Попереду срібло поступалося місцем темнішій, наче затіненій воді. Там — берегове урвисько. Там могла бути стрімка течія. «Далі я не піду, — подумала вона. — Зупинюся тут».

Тут було значно більше риби і — ой! — ще щось: велике, рожеве, з плоті й крові. Тільце повільно та важко плило по воді — у напрямку Лілі, але поки що далеченько.

Жінка простягнула до нього руку. Якби вона могла схопити його і підтягнути до себе…

Невже надто пізно? Маленьке тіло підпливло ближче. У якусь мить воно опинилось у найближчій точці, але все одно надто далеко.

Не думаючи, не відчуваючи страху, Лілі подалась уперед.

Її пальці зімкнулися на рожевій плоті.

Але під ногами в неї була лише вода.

— Мій син! — побивався Армстронг, хапаючись за голову, після завершення своєї довгої історії.

— Не твій він син, — нагадала йому Марго. — Шкода це визнавати, та Робін був викапаний його справжній батько.

— Але ж я маю якось залагодити те, що він накоїв. Поки що не знаю, як це зробити, але мушу знайти спосіб. Перед тим мені ще треба виконати одну сумну місію. Я її страшуся, але не можу пустити набезрік. Маю розповісти Вонам, що саме сталося з їхньою дочкою, і як у цьому замішаний мій син.

— Зараз не час місіс Вон слухати про таке, — м'яко зауважила Рита. — Коли містер Вон повернеться, розкажемо йому разом.

— А чому його тут немає?

— Він зараз із іншими чоловіками, шукають дитину. Вона зникла.

— Зникла? Тоді я теж приєднаюся до пошуків.

Враховуючи його стан — перекошене обличчя і тремтячі руки, — жінки спробували відмовити Армстронга, та він наполягав на своєму.

— Зараз це єдине, що я можу для них зробити, тож повинен їм допомогти.

Рита повернулася до Гелени, яка заколисувала немовля.

— Є якісь новини? — спитала вона.

— Поки що ні. До пошуків приєднався містер Армстронг. Гелено, намагайтеся не хвилюватись.

Молода мати опустила очі на свого новонародженого, і з її обличчя зникли хмаринки тривоги. Вона погладила мізинчиком його щічку й усміхнулася.

— Я бачу в ньому риси мого дорогого татка, Рито. Хіба це не диво?

Не почувши відповіді, Гелена підвела очі на лікарку.

— Рито! Що з вами?

— Я не знаю, який вигляд мав мій батько. Та й мати теж.

— Не плачте, Рито. Люба!

Рита сіла на ліжко поруч зі своєю подругою.

— Ви так і не звикли до того, що її немає поряд?

— Ні. До того, як ви заявили на неї права рік тому, і до появи Армстронга та Лілі Вайт, тієї ночі, коли Донт лежав непритомним на цьому ліжку, а я сиділа у тому кріслі, — я взяла її на руки. Ми заснули разом. Я тоді подумала: якщо виявиться, що Донт їй ніхто, і взагалі — що вона нічия, тоді…

— Я знаю.

— Знаєте? Звідки?

— Я бачила вас із нею. У вас були ті ж самі почуття до неї, що й у всіх нас. Донт відчуває те ж саме.

— Хіба? Я просто хочу знати, де вона. Мені нестерпно, що її тут немає.

— Мені теж. Але вам тяжче.

— Мені тяжче? Але ж ви…

— Думала, що я — її мати? А ще мені здавалося тоді, що я її вигадала. Пам'ятаєте: я казала вам тоді, що іноді замислююся, чи вона справжня?