Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Робін, чиє сполотніле обличчя дуже добре було видно в темряві, не відповів.

— Так чи так, ми її знайшли. Й одразу вшилися звідти. Попрямували назад на острів Бренді. Там ми й відкрили мішок. Так усе було, Робе, синку? Усе висіло на волосині, — похмуро сказав він, хитаючи головою. — Але Роб, світла голова, одразу придумав вихід. «Зараз несуттєво, мертва вона, чи жива, — сказав він, — бо подружжя Вонів усе одно нічого не знатиме, поки не передасть нам гроші». Тож він написав їм записку — гарнішої я в житті не бачив, — і ми її відправили. Хай у нас більше не було товару — принаймні в належній кондиції, — ми все одно виставили рахунок. А чому б ні? Бо, як він казав, — правда, Робе? — ми ж працювали та ризикували. Тоді я ще раз переконався у тому, що він — мій синок.

Увесь цей час Армстронг потроху задкував угору схилом, ухиляючись від бурхливої води, але Робін стояв на місці. Навколо нього вирував потік, а він ніби не помічав цього.

— Отже, ми отримали від Вона викуп. Узяли гроші, а йому віддали дівча. Усе по-чесному, хоч він й удав, ніби нічого такого не було. На ці гроші ми довгенько шикували. Роб оселився у красивому будинку. Я його бачив. Серце мало не луснуло від гордощів — мій син у гарному білому будинку, та ще й у центрі Оксфорда. До речі, він ніколи мене туди не запрошував. Жодного разу. Після всього, крізь що ми разом пройшли. Свинекрадство, ярмаркування, викрадення дівчинки і вбивство — такі розваги зазвичай зв'язують двох людей братством, правду я кажу? Мені то було боляче, Робе. А коли гроші скінчилися… Він-бо гравець, синочок наш. Ти знав про це, Армстронгу? Я його попереджав, але він мене не слухав. Так що коли гроші скінчилися, я єдиний його утримував. Усе, що мав, до останнього пенні, перекочувало до його кишень. Я гарував, наче раб, щоб мій син продовжував розкішне життя. І вже це дає мені право визнавати його своїм.

Тепер, коли ти знаєш, що я — твій батько, ти більше не поводитимешся зі мною так грубо, авжеж, синку? До того ж, за всіма твоїми борговими розписками той чепурний білий будинок тепер належить мені, але в мене немає нічого такого, що я не розділив би з тобою, мій сину.

Роб підняв очі на цього чоловіка. Його погляд був похмурим, але спокійним, і він більше не тремтів.

— Тільки подивися на нього, — зітхнув Віктор. — Яка у нього струнка фігура — викапаний я. Ну ж бо, Армстронгу, ми беремо гроші і вшиваємося звідси. Ти готовий, Робе?

Він зробив крок у бік Робіна і простяг до нього руку. Той розкраяв рукою повітря, і тут Віктор зробив незграбний крок назад й оступився. Він здивовано підніс руку до очей, щоб краще роздивитися темну рідину, що сочилася з неї.

— Синку? — ошелешено вимовив він.

Тепер уже Робін зробив крок у його бік; підняв руку — й цього разу місячний промінь упав на лезо м'ясницького ножа Армстронга.

— Ні! — вигукнув Армстронг, але Робін махнув рукою ще раз, і Віктор знову відсахнувся. Цього разу, проти його очікування, у нього під ногами не виявилося землі. Він балансував на грані, ухопившись за куртку Робіна, який продовжував штрикати його ножем — раз, удруге, втретє. Вони опинилися на самому краєчку берегового урвиська і разом звалилися у бурхливий потік.

— Батьку! — вже у повітрі крикнув Робін, і за секунду до того, як його понесла ріка, він устиг простягнути руку і ще раз гукнути: — Врятуй мене, батьку!

— Робіне! — Армстронг насилу дістався того місця, звідки його син шубовснув у воду. Побачив, як потік накрив Робіна з головою, і став чекати, поки він вирине знову. Коли на мить побачив його руки, що відчайдушно молотили по воді, то не міг оговтатися від того, як далеко течія віднесла сина. Армстронг уже наготувався сам лізти у цей пекельний потік, але збагнув, що він тут нічого не вдіє.

Із-за дощової завіси з'явилася плоскодонка. Висока фігура піднімала жердину й опускала її, відштовхуючись від річкового дна, і човен швидко, але граційно ковзав по воді. Поромник опустив у воду тонкі голі руки і без зусиль дістав звідти тіло чоловіка в довгому наскрізь промоклому пальті. Він поклав його на дно плоскодонки.

— Мій син! — крикнув йому Армстронг. — На Бога, де мій син?!

Поромник нахилився ще раз і так само легко витяг із води ще одне тіло. Коли затягував його в човен, Армстронг на мить побачив обличчя Робіна — нерухоме та неживе, і схоже — так виразно схоже — на обличчя того, іншого чоловіка.

Він заволав від болю, розуміючи тепер, що відчуває людина при розриві серця.