Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Робін схлипнув.

— Чим він тебе шантажує? — спитав Армстронг. — Яка змова вас зв'язує?

— Розказати йому? — огризнувся Віктор.

— Ні!

— Гадаю, треба розповісти. Так я перекрию тобі шляхи назад, і єдиним виходом для тебе буде пристати на мій бік.

Він перевів погляд на Армстронга.

— Я дізнався, що цей ошатний молодик полюбляє випивати в одному шинку на околиці Оксфорда, тож там я з ним потроху і роззнайомився. Підсунув йому один план і змусив повірити, що то — плід його винахідливості. Робін був упевнений, що я ступаю йому вслід, але насправді він сам ішов прокладеним мною маршрутом. Ми викрали твою свиню, Армстронгу. Це було наше перше дільце. Як же я реготав подумки тієї ночі, пригадуючи, як двадцять три роки тому ти наказав мені триматися подалі і не підходити до тебе й твоєї Бесс ближче, ніж на дванадцять миль. Але ж тієї ночі мене впустили у твій двір, щоб я поцупив твою улюблену свиню, і власний син відкрив мені хвіртку і приманював її малиною! Він тоді утік разом зі мною, і якийсь час ми чудово прокручували цю оборудку. Я добре знаюся на фокусі зі свинею-віщункою. На ярмарках ми нахалтурили грубі гроші — навіть забагатіли, як для пройдисвітів, але твоєму синові все було замало. Тож ми використали свій інструмент — свиню та ярмарок — і замахнулися на щось більше. Так, Робіне, синку?

Робін тремтів, як осичина.

— Дитина Вонів… — прошепотів приголомшений Армстронг. — Викрадення…

— Точно! Робін використав увесь свій арсенал зваблення, щоб переконати ту дурепу Рубі розлучитися з шилінгом. Твоя руда свиня дивилася посоловілими очима в круглі тупі очі того дівчиська, а за завісою Робін так мило по-поросячому провищав їй, куди піти, щоб побачити вночі обличчя свого судженого. Усе ж так і було, синку?

Робін сховав обличчя в долонях і повернувся до Армстронга, але той стиснув його зап'ястки й силою примусив дивитися собі у вічі.

— Це правда?

Робін зіщулився, обличчя у нього перекривилося.

— Але це ж іще не все. Так, Робе, хлопчику мій?

— Не слухай його! — заскиглив Робін.

— Звісно, бо це тільки зав'язок. Чия це була ідея з самого початку, Робе? Хто придумав, що треба вкрасти дівча у Вонів, і хто розробив план?

— То була твоя ідея!

— Ага, моя. Але що ти відразу забрав собі в голову?

Робін відвернувся.

— Хто хизувався своїм розумом? Хто роздавав накази веслувальникам у човні? Хто написав листа щодо викупу? Хто призначив усім місця у засідці? Хто, нарешті, в ніч викрадення ходив набундюченим і перевіряв, чи всі зрозуміли вказівки? Коли я побачив тебе, ще геть юного, а вже такого впевненого у собі та власному лиходійстві, то одразу подумав: «Оце мій хлопчик. У нього в жилах тече моя кров, а в серці живе моя підлість. І Армстронг безсилий її звідти вичавити. Він мій, душею та тілом».

— Дай йому гроші, — прошепотів Робін у вухо Армстронгові, але недостатньо тихо, бо Віктор почув його голос.

— Гроші? Звичайно, ми заберемо гроші. Так, синку? Заберемо і поділимо порівну. Я поділюся з тобою, синку — п'ятдесят на п'ятдесят!

Вода вже дійшла до колін усім трьом, а дощ заливав їхні капелюхи, стікав по шиях і просочував сорочки, тож невдовзі вони були вщент мокрі.

— А тепер, Робе, решта історії,— вів своє Віктор. — Найцікавіше!

— Не треба… — благав Робін, але його голос було ледве чути за шумом проливного дощу, що обрушився на воду.

— Так, решта… Те дівча опинилося у нас. Еге ж, Робе? У наших руках. Крізь вікно, вниз драбиною, а потім чкуром крізь сад до ріки, де чекав човен.

Він звернувся до Армстронга:

— Але ж він і хитрюган! Хіба то він вдерся у сад? Хіба він виліз по драбині? Хіба він виламав вікно? Де там! Усю брудну роботу робили інші! А він чекав собі в човнику. Бо він, бачте, надто грандіозний організатор, щоб ним ризикувати. Має голову на плечах, це вже точно.

Він знову поглянув на Робіна.

— Отже, ми вибігли крізь сад, і дівчисько було з нами — ми приспали його хлороформом і запхали в мішок. Її ніс я — не дивися, що я наче хирлявий, насправді сили в мені на трьох. Коли ми дісталися човна, я перекинув її, наче мішок із хроном, на руки Робу.

Робін хлюпнув.

— Я кинув її до рук свого сина, що чекав у човні. А що сталося потім, Робе?

Робін затряс головою, і його плечі трусились у такт.

— Ні! — скрикнув Армстронг.

— Так! — підтвердив Віктор. — Човен захитався, і вона ковзнула у нього з рук. Мішок вдарився об борт човна. Він спробував його підхопити, знову не встиг, і вона пішла на дно. Потонула, наче набита камінням. Він наказав гребцям возити по дну веслами, і я навіть не знаю, як нам це вдалося, але ми, врешті, витягли її. Скільки часу минуло, Робе? П'ять хвилин? Чи, може, десять?