Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Він знову нормальний. Вісімдесят ударів за хвилину.

— Моє серце зупинялося?

— Так. На три секунди.

Донт дослухався до биття свого серця і зрозумів, що раніше цього ніколи не робив. Просунув руку під одяг і відчув силу серцевих скорочень.

— Зі мною все добре, — повторив він. — А ви упевнені щодо серця?

Дурне було запитання. Це ж Рита. Вона в таких речах ніколи не помиляється.

— Як ви додумалися до такого?

— Крижана вода нагадала мені про перший експеримент у річці. І тут до мене дійшло, що того дня ви не повністю перебували під водою, тільки по шию, а сьогодні у холодній воді опинилася та частина вашого тіла, яка тоді залишилася на поверхні. І я припустила, що тут є певний зв'язок із травмами голови, які я лікувала в минулому, і з тим, що саме те, що міститься в голові, й робить нас людьми… Усе зійшлося. Тож я полишила камеру і побігла до вас.

То було справжнє наукове відкриття. Її сповнювала радість. Вона машинально потягнулася до його руки, але одразу відсахнулась, зрозумівши, що він не поділяє її радості. Донт підвівся з трави, вигляд у нього був кепський.

— Краще піду й витягну ту засвічену пластину, — мляво пробурмотів він і попрямував до камери.

Вони розібрали та спакували обладнання у повній тиші, й коли все було завантажено на човен, Донт порушив мовчання.

— Я не загадав жодного бажання, — мовив він. — Я не вірю у колодязі бажань. А от ваше бажання, схоже, справдилося. Якби я вірив у бажання, то загадав би вас і дитину. Обох. Але я не знаю, як мені загадувати те, чого ви, Рито, не бажаєте. Я уявив собі це. Як ми вдвох даємо волю нашим почуттям, природа бере своє, і в нас зароджується дитина… Чого ж варте щастя, яке можна здобути тільки ціною відчаю іншої людини?

«Колодій» доставив їх до котеджу Рити. Він розрізав воду, розбурхуючи та розбризкуючи її попереду і залишаючи довгий пінний слід позаду. Вони пливли мовчки. Підпливши до котеджу, пробурмотіли одне одному «на добраніч», і Донт подався до «Лебедя».

Зайшовши додому, Рита поклала записник на стіл і розгорнула на чистій сторінці, щоб занотувати нові спостереження. Ще раз відчуте приємне збудження прискорило биття її серця. Яке значиме відкриття! Втім, одразу по тому вона занепала духом. Що ж то за колодязь бажань, який спочатку дає тобі найбажанішу річ, про яку навіть не мріялось, і водночас примушує пригадати інші речі, які тобі мати зась?

У «Лебеді» тим часом осінь прийшла на зміну літу, і дощі періщили без упину. Ніхто більше не вів похмурих розмов щодо прогнозів на поганий врожай, бо всі ці прогнози вже справдилися. Навіть якби настала сонячна погода, це вже не врятувало б ситуацію. Чахлі жнива чорніли на полях — та й як їх зібрати у такій багнюці? Звільнені робітники ферм намагалися влаштуватися на каменярні або деінде. Попри те, що всі вони приходили до «Лебедя» за розрадою, у зимовій кімнаті панував пригнічений настрій.

Саме в такій атмосфері завсідники почули новину про те, що дитину забрали від Армстронгів, і вона тепер знову живе із Вонами. Як це розуміти? Вони завжди підозрювали, що ніяка вона не Еліс. Отже, дівчинка — таки Амелія. Такий поворот сюжету ні в кого не викликав схвалення. Історія має розвиватися в одному напрямі, й лише після чітко окресленого переламного моменту могла змінити його на інший. Цьому зробленому тишком-нишком переходу до оригінальної версії бракувало потрібного драматизму. Пізніше стало відомо, що Вони наче стали називати дитину Міллі. Завсідники трохи посперечалися, чи це ім'я — скорочення від Амелії, а чи нове, але цю суперечку годі було рівняти з попередніми дебатами про колір її очей; а якщо вже пригадати пристрасний диспут — чи може статися те, що здається неймовірним, — то на його тлі ця дискусійка беззаперечно в'яне. Дощ, що нещадно лив цілими днями, підмочив і натхнення. Історії виходили з їхніх вуст такими ж кволими, як і жнива у полі. Інколи навіть вигадникам доводилося випивати в тиші. У таку годину Джонатан спробував розповісти громаді свою історію про фермера, що завів воза та коней в озеро. Серединку історії він так і не зміг запам'ятати, тому одразу перейшов до слів: «…і більше його ніколи не бачили!» — і йому вдалося здобути незначну прихильність аудиторії.

Із Джо все було кепсько. Він усе частіше лежав у задній кімнаті, провалившись у глибини своєї хвороби; а коли й виходив до зимової зали, то був слабшим і білішим, ніж зазвичай. Хоч йому й важко дихалося, та його вистачало розповісти одну чи дві історії. Нові оповіді були якимись дивними — короткими та бентежними. У них були відкриті фінали, і нікому не вдавалося їх переказати.