Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Я завжди знала, що вона померла. Збагнула тієї ночі, коли він повернувся сам, без неї. У нього все на обличчі було написано. Але це знання таке нестерпне, та й він не давав жодних підтверджень, тож між собою ми стали прикидатися, ніби нічого не сталося. Ми ніби змовилися. І вдвох підживлювали цю брехню. А вона мало не зруйнувала нас. Не знаючи правди, ми не могли піддатися щирому горю. Не знаючи правди, не могли втішати одне одного. Врешті-решт, я була вже така вимордувана зрадливою надією, що мало не втопилася. А потім з'явилася дівчинка, і я впізнала її.

— Ми були щасливі, — визнав Вон. — Точніше, Гелена була щасливою, а я щасливий її щастям.

— Брехня бідного Ентоні була більшою, та не такою витривалою, як моя. Я не могла надивитися на дівчинку. Поховала всю жахливу правду і бачила лише її.

— І тут місіс Івіс каже: «Привіт, Еліс!»

— Але все змінилося не завдяки місіс Івіс, а завдяки вам, Рито.

— Мені?

— Ви ж сказали мені, що в мене буде ще одна дитина.

Рита пригадала цю мить.

— Ви тоді сказали: «Ох», — а потім ще раз: «Ох».

— Перший «ох» був щодо майбутньої дитини, а другим я визнала правду про дівчинку, що вона ніколи не ворушилась у моєму череві. Знала, що вона — не Амелія. Але від того тужила за нею не менше. Вона повернула мене до життя, повернула мене до Ентоні, і я не можу не любити її, нашу загадкову дитину, ким би вона не була.

— Вона змінила нас. Ми оплакували Амелію, і тепер оплакуватимемо її знову. Проллються ріки сліз. Та ми любитимемо цю дитину як дочку, і новонародженій вона стане сестрою.

Усі попрямували до будинку. Вон і Гелена йшли попереду, і між ними тупала дівчинка, що не була ані Еліс, ані Амелією. Вона сприйняла повернення до Баскот-Лоджа так само погідно, як і від'їзд.

Рита і Донт трохи затрималися позаду.

— Вона не може бути й сестрою Лілі, — стиха промовив Донт. — Це маячня якась.

— Тоді чия ж вона рідня?

— Нічия. Тож чому б їй не залишитися у Вонів? Вони люблять її. З ними їй буде добре.

Рита впізнала у його голосі знайому нотку, бо ті ж самі туга та жаль стискали і її груди. Вона пригадала ту ніч у «Лебеді», коли заснула в кріслі, дослухаючись до дихання Донта, що спав на ліжку поруч, і до дитини, що дрімала у неї на колінах, і вони дихали з нею в унісон. «Я могла б залишити її собі», — саме тоді ця думка проникла у її свідомість і залишилася там назавжди. Але нічого доброго з того не вийшло б. Вона була незаміжня, та ще й працювала, щоб заробити собі на життя. У Вонів дитині буде набагато краще. А їй треба змиритися і любити дівчинку на відстані.

Рита вдихнула, видихнула і силою волі примусила себе думати про інше. Вона обміркувала висновки, які зробила з оповіді Вона, і поділилася ними з Донтом.

— Хто б не був той, хто вкрав Амелію… — почала вона.

— …Він її і вбив, — завершив Донт.

— Не можна так полишити цю справу. Комусь має бути щось відомо.

— Комусь завжди щось відомо. Але кому? І що саме відомо? І чи усвідомлює цей хтось важливість того, що йому відомо?

Приголомшений цією ідеєю, Донт зупинився.

— Має ж бути якийсь спосіб… — задумливо почухав він потилицю.

Вони наздогнали Вона та Гелену, і Донт виклав їм свою ідею.

— А це спрацює? — засумнівалася Гелена.

— Хтозна.

— Не спробуємо — так і не дізнаємося, — одказав Вон.

Вони вчотирьох стояли біля будинку. Економка місіс Клер, почувши їхні кроки, спершу відчинила їм двері, але побачивши, що вони й не думають заходити, знову зачинила їх.

— Ну то як? — спитала Рита.

— Не можу вигадати нічого іншого, — визнала Гелена.

— Тоді вирішено, — підсумував Вон і звернувся до Донта. — Із чого плануєте почати?

— З драконів Кріклейда.

— З драконів? — розгубився Вон, але Гелена зрозуміла, що саме Донт має на увазі.

— Там живе бабуся Рубі! — вигукнула вона. — І сама Рубі теж!

Кріклейд виявився оповитим легендами містечком. Коли вони проїжджали повз церкву на чотириколісному велосипеді, Донт вирішив розповісти Риті деякі з них.

— Легенда стверджує, — почав він, коли вони блукали вуличками міста, навантажені важким обладнанням, — якщо людині не пощастить і вона впаде з дзвіниці, то її близьких і друзів трохи відверне від горя кам'яна статуя, що одразу ж постане на місці падіння. Шкода, що мені навряд чи доведеться колись це сфотографувати.

Вони не стали зупинятися біля церкви, натомість поїхали у північному напрямку і виїхали на дорогу до селища Даун-Емпні, виглядаючи критий соломою котедж із пасікою.