Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Така людина, як я, призвичаюється пізнавати себе. Дуже добре знаю свій внутрішній світ. Значно менше часу я приділяв розгляданню власної зовнішності у дзеркалі. Тому мені й цікаво було побачити себе на фотографії. Дивишся на себе, мов на іншу людину.

— Так воно і є.

Коли Армстронг знову заговорив, то поставив їй запитання.

— У вас же немає дітей?

— Я незаміжня.

— Можливо, у вас ще все попереду. Я не знав щастя, поки не зустрів свою дружину і ми не народили дітей. Ніщо мені не дороге так, як моя родина. Ви, мабуть, дещо чули про моє минуле?

— Я не дуже люблю плітки. Але в «Лебеді» подейкують, що ваш батько був принцом, а мати — рабинею.

— Кумедно, але дуже далеко від істини. Мій батько був багатою людиною, а мати — чорною служницею. Вони жили в одному будинку, були дуже молодими, майже дітьми, і зачали мене з кохання та недосвідченості. Гадаю, можна вважати, що мені пощастило, та й моїй матері теж. У більшості сімей її просто викинули б на вулицю, але батько рішуче за неї вступився. Думаю, він хотів із нею одружитися. Звісно, це було неможливо. Але їхня родина їй співчувала і, врешті-решт, зробила все, що було в їхніх силах. Про матір дбали під час вагітності, пологів й аж до того часу, коли мене відлучили від грудей. А її відправили до іншого міста, підібрали їй гарну роботу, щоб вистачало грошей на пристойне життя. За декілька років вона вийшла заміж за чоловіка вже своєї раси. Мене ж відправили у пансіон для дітей, що з різних причин не могли жити в сім'ї, але мали за душею копійчину. Потім віддали до школи. До пристойної школи. Так я зростав між двома родинами: одна — заможна, інша — бідна; одна — біла, інша — чорна; але ні там, ні там я не був під масть. Виріс поза сімейним контекстом. Більшість моїх дитячих спогадів пов'язана зі школою, але я знав і батька, й матір. Двічі на рік батько приїздив до школи і забирав мене звідти на цілий день. Одного разу, пам'ятаю, заліз я в карету, де він чекав, і побачив, що там уже сидить інший хлопець, значно молодший за мене. «Що ти думаєш про цього карапуза, Роберте? — спитав мене батько. — Потисни руку своєму братові!» Який же гарний то був день! Я пам'ятаю місце, де ми були — нескінченні зелені галявини, — щоправда, й гадки не маю, де це. Я кидав м'ячик своєму братові, і раз чи два йому вдалося його вхопити, і як же він танцював від радості! Ніколи цього не забуду. Потім батько стояв унизу, щоб підстрахувати нас на випадок, якщо впадемо, а я вчив брата лазити по дереву. Воно було невисоке, але ж і брат невеличкий. Ми вдвох були надто малі, щоб зрозуміти, яка прірва лежить між нами, та я щось запідозрив уже тоді, коли повернувся до школи, а вони вдвох поїхали у місце, яке називали домом. Я більше ніколи не бачив цього хлопця, хоча пам'ятаю, як його звуть, і знаю, що після нього були й інші брати та сестри. Вочевидь, родина батька не вважала за потрібне нас знайомити, і про це їм якось стало відомо. Як би там не було, та більше я брата ніколи не бачив. Не думаю, що він мене нам'ятає. Навіть не впевнений, що знає про моє існування. Ось така сім'я мого батька.

А от у родині матері я чужинцем не був. Мені дозволяли інколи ненадовго приїздити туди під час канікул. Я зберіг добрі спогади про ті часи. Її дім був наповнений балачками та метушнею, сміхом і любов'ю. Вона була мені такою доброю матір'ю, якою тільки сміла бути; не раз обвивала мене руками і казала, що любить мене. А я був геть незвичний до такого поводження. Мені язик зав'язувався вузлом. Не знав, як обійняти маму у відповідь. Її чоловік також був непоганою людиною, хоч і завжди попереджав моїх братів і сестер притримувати язика у моїй присутності. «Роберт не звик до вашої говірки», — так він казав, коли наше спілкування ставало аж надто жвавим. Мені ніколи не хотілося від'їжджати з цього дому. Щоразу я сподівався, що наступного разу мені точно дозволять залишитися назавжди, але кожне повернення до школи було розчаруванням. Урешті-решт зрозумів, що з кожним візитом стаю дедалі менше схожим на братів і сестер. І настав час, коли ці відвідини, й без того нерегулярні, припинилися. Вони припинилися не одразу. Ніхто ніколи мені не говорив, щоб я більше не навідувався туди. Просто декілька разів поспіль мені не вдавалося туди приїхати, і я почав розуміти, що на тому й зась. Межа між мною та братами й сестрами по матері перетворилася на міцну стіну.

Коли мені було сімнадцять, мати прислала листа з проханням відвідати її. Вона була у передсмертному стані. Тож я повернувся до того будинку. Він здався мені значно меншим, ніж у спогадах. Я зайшов до спальні, й там уже ніде яблуку було впасти. Усі мої брати та сестри були там, обступили її постіль, розсілися на підлозі, щоб тільки бути ближче до неї. Я б міг попросити пустити мене стати біля голови її ліжка, потримати її за руку, і якби вона була при пам'яті й усвідомлювала, що я тут, я б так і зробив, але було вже надто пізно. Я просто стояв там у кімнаті, а мої брати й сестри сиділи біля неї, і коли вона спустила дух, одна з моїх сестер згадала про мене і сказала, що, може, нехай Роберт почитає — «він же бо так хороше читає». І я прочитав декілька псалмів із Біблії з інтонаціями білої людини. Коли закінчив, причин для мого перебування там більше не було. Виходячи з кімнати, я спитав вітчима, чи можу чимось допомогти, а він відповів: «Я сам можу дати раду своїм дітям. Дякую, містере Армстронг». До того він завжди казав на мене Роберт, та, думаю, тепер йому здалося, що я вже не хлопчик, а чоловік, тож і назвав мене цим іменем, узятим нізвідки — воно не належить нікому з моїх батьків і є лише моїм.