Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Вон почав хитатися над самим краєм причалу, повторюючи крізь ридання:

— Амелія.

— Амелія.

— Амелія.

Із кожним повтором її імені він розхитувався ще дужче. «Невже все так і закінчується?» — подумалося йому. Слідкуючи за рухами свого тіла, він до якогось часу міг бути впевнений, що тримає все під контролем. Що за кожним рухом уперед неодмінно буде рух назад. Утім, варто враховувати й інерцію. Якщо він нічого не робитиме, то амплітуда його коливань зросте, і рух назад стане вже неможливим. «Чому б ні? — вирішив Вон. — Мені не треба нічого робити, тільки піддатися цьому». Вперед — назад. Вперед — назад. Вперед — назад — до точки, коли закони фізики візьмуть гору, і тіло піддасться силі тяжіння. Та ще зарано. Ще трішечки. Вперед — трохи не вистачило, якогось дюйма — назад. Вперед —…

Під ним опинилася порожнеча, і коли він летів униз, у голові прозвучав голос «Так далі тривати не може».

Почувши його, Вон схопився рукою за край причалу. Тіло тягнула донизу гравітація, але рукою він намагався дотягнутися до чогось — до будь-чого! — і нарешті намацав прив'язану до стовпчика мотузку. Вже падаючи, схопився за неї, до того ж серце мало не вискочило з грудей, а плече — із суглоба. Він відчував, як мотузка вислизає з руки, обдираючи шкіру з долоні, й відчайдушно вчепився в неї другою рукою, безпомічно бовтаючи ногами в повітрі у пошуках опори. Неймовірним зусиллям, поволі піднімаючись на мотузці, йому вдалося витягти своє тіло — своє бідолашне живе тіло — назад на причал. Коли Вон врешті видряпався туди, він лежав, хапаючи ротом повітря, і відчував, як біль від плеча розповзається по всьому тілу.

«Так далі тривати не може», — сказала місіс Константін. І вона мала рацію.

Вон дістався туди з відчуттям полегшення. Безлад, що так довго царював у його голові, звівся до однієї конкретної мети. Вон з'явився тут не тому, що планував чи обміркував заздалегідь. Це навряд чи можна було назвати його вольовим рішенням, адже він вирішив припинити вирішувати і звертати увагу на порухи власної волі. Вон так виснажився, що просто піддався невідворотному. Прийшов сюди за покликом чогось важливішого, ніж власні бажання. Вон не кидався направо та наліво словами на кшталт «доля» чи «фатум», але зараз не став би спростовувати той факт, що саме доля привела його до хвіртки, доріжки та бездоганно пофарбованих вхідних дверей будинку місіс Константін.

— Ви тоді сказали, що я можу повернутися. Сказали, що можете допомогти.

— Так, — підтвердила вона, розглядаючи пов'язку на його руці.

У вазі, де раніше стояв жасмин, тепер був букет троянд, що наповнювали кімнату тонким ароматом. Утім, кіт лежав на своєму місці. Коли вони сіли, Вон став розповідати.

— У річці знайшли втоплену дитину, — почав він. — У день зимового сонцестояння. Вона прожила з нами пів року. Можливо, ви чули про це.

На обличчі місіс Константін відобразилося нерозуміння.

— Розкажіть мені, — попрохала вона.

Він розповів про все. Як поїхав до «Лебедя» вслід за дружиною і знайшов її там із дитиною. Про впевненість Гелени, про його власну впевненість, але в протилежному. Про інших претендентів на дівчинку. Про те, як вони привезли її додому. Про те, як із часом його впевненість почала розхитуватися.

— Тож ви, врешті-решт, почали вірити, що це і є ваша дитина?

Він нахмурив лоба.

— Майже… Так… Тобто я не впевнений. Минулого разу я сказав вам, що не пам'ятаю обличчя Амелії.

— Так, справді.

— Коли я намагався його пригадати, то завжди бачив цю дівчинку. Вона тепер живе не з нами, а з іншою родиною. На літньому ярмарку з'явилась якась жінка й заявила, що це — не Амелія. За її словами, це була Еліс Армстронг. Здається, люди тепер вірять цій версії.

Вона мовчала, ніби пропонуючи йому продовжити розповідь.

Він поглянув просто їй в очі.

— І вони мають рацію. Я точно це знаю.

Ось і все. Він дістався того місця історії, якого так довго уникав, навіть подумки. Але тепер поряд із ним була місіс Константін.

Його оповідь текла, наче струмочок. Із губ злітали потрібні слова. Початок історії був майже той самий, що й минулого разу — сон, порушений лементом дружини, — але тепер він говорив не сухими словами з поліцейського протоколу. Вон наново добирав фрази, які давали йому змогу відтворити всю гамму відчуттів, і ніби знову опинився у тому часі, коли все й почалося — у ніч викрадення. Він описував поспіх, із яким побіг до кімнати дочки, жах, із яким побачив прочинене вікно та порожнє ліжко. Як підняв на ноги весь дім, і як до ранку вони прочісували місцевість. Розповів і про записку, яку доставили на світанку. Повідав, як довго тягнулися години до призначеного часу.