Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Він ковтнув води, але це не зупинило словесний потік.

— Я поїхав до призначеного місця сам. То було нелегко — небо тоді було беззоряним, а шлях усіяний ямами та баюрами. Інколи навіть доводилося спішуватись і вести коня на поводі. Я майже не розумів, де перебуваю, оскільки прикмети місцевості були мені відомі лише при денному світлі, вночі ж їх не бачив. Міг покластися винятково на власне відчуття часу, на землю під ногами та, звісно, на ріку. Навіть уночі вона світиться сама собою. Я добре знаю її обриси, і щоразу, коли впізнавав певний поворот або ріг, приблизно розумів, де саме перебуваю. Коли побачив, як нічний відблиск ріки перерізає якась темна стрічка, зрозумів, що то — міст.

Я спішився. Нічого й нікого не було видно. Хоча, звісно, за ярд від мене міг стояти десяток чоловіків, та я б усе одно їх не побачив.

Я гукнув: «Агов!»

Ніхто мені не відповів.

Тоді покликав: «Амеліє!» Подумав, що їй буде спокійніше, якщо вона знатиме, що я поряд. Сподівався, що вони повідомлять їй про мій прихід і про те, що вона скоро буде вдома.

Я прислухався, чекаючи відповіді на мої гукання. Радше навіть не відповіді, а хоча б якогось звуку — кроків, шелестіння чи сопіння. Але чути було лише плюскіт води, з-під якого ледь чутно пробивався інший звук ріки — той глибокий, низький шум, який ми зазвичай не чуємо.

Я вийшов на міст. Перейшов його. На іншому боці поклав гроші в торбу, що лежала біля пірсу — так було написано в інструкції. Коли підвівся, здалося, що я щось почув. То були не голоси і не кроки, а щось незрозуміле. Мій кінь теж почув це і заіржав. Я постояв там якусь хвильку, роздумуючи, що робити далі, й збагнув, що маю відійти від пірса, щоб вони могли забрати гроші. Вочевидь, перш ніж відпустити Амелію, викрадачі хотіли б здобути гроші, відчути, як вони відтягують їм руки. Я повернувся на міст і пішов назад. Прискорився, пустився майже чвалом — аж тут раптом розтягнувся на землі обличчям униз.

Ця розповідь лилася з вуст Вона сама собою. У ній не було штампованих висловів чи завчених слів. У його оповіді була своя енергія і швидкість, і разом із нею до кімнати зайшло темне та холодне минуле. Він увесь тремтів, а його погляд став скляним. Таке буває з тими, хто зазирає у глибини своєї пам'яті.

— Від падіння я втратив орієнтацію. Мені потрібен був якийсь час, щоб відновити дихання. Я почав ворушитися, щоб перевірити, чи мене не поранено, і гадав, чи заліг тут у темряві хтось, готовий мене добити. Став рачки, щомиті чекаючи нового удару, але його не було. Я збагнув, що просто впав. Спробував опанувати себе. Почекав, поки все навколо перестане хитатися. Через якийсь час зміг підвестися, і коли мені це вдалося, нога знову за щось зачепилась. Я одразу зрозумів, що саме через цей м'який, але масивний пакунок я й перечепився. Помацав його, щоб зрозуміти, що там, та в рукавичках це складно зробити. Я стягнув їх і знову обмацав цей предмет. Щось мокре. Холодне. Щільне.

Мені стало моторошно. Уже тоді, ще навіть не запаливши сірника, я підозрював, що саме побачу.

Коли я наблизив світло, то зрозумів, що вона не дивиться на мене. Я відчув полегшення. Її обличчя було повернуте в інший бік, а погляд зафіксувався на річці. Це було найдавніше, адже очі в неї були такої ж форми, що й в Амелії. Вона була вдягнена у речі Амелії і взута в черевички Амелії. Зовні вона була копією Амелії. Навдивовижу точною копією. Але мені було абсолютно зрозуміло як тоді, так і якийсь час по тому, що вона — не Амелія. Не моя дитина. Та як вона могла нею бути? Я ж знав свою дочку. Я знав, як світяться її очі, коли вона бачить мене, як вона танцює та перебирає ніжками, як тягне ручки, крутиться і хапає різні предмети. Я взяв ручку цієї дитини, і вона не спробувала стиснути бодай один із моїх пальців, як це завжди робила Амелія. Щось зблиснуло. У неї на шийці був ланцюжок Амелії із підвіскою у формі срібного якоря.

Я підняв цю дитину, яка не могла — не мала — бути Амелією. Знайшов місце, де берег був не таким крутим, і спустився до вода. Зайшов у ріку з нею на руках, і коли вода була мені по пояс, поклав тіло на воду. Ріка забрала її від мене.

Вон замовк.

— То був кошмар, і мені здавалося, що єдиний спосіб позбутися його — це вірити в те, що моя дочка, моя Амелія жива. Ви мене розумієте?

— Так, — промовила місіс Константін.

Раптом дамбу прорвало й очі Вона затопило сльозами. Його плечі тремтіли, він хитався туди-сюди. І його плачу, здавалося, краю не буде. Сльози бігли по щоках, сповзали на шию, падали за комір, крапали з підборіддя на коліна. Він закрив обличчя руками, і сльози намочили йому пальці, потім зап'ястки й манжети. Він ридав і ридав, поки потік сліз не висох.