Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Одну зі стін своєї квартири, що містилася над фотосалоном, Донт прикрасив улюбленими знімками. Вони були без рамок — просто пришпилені до стіни. Тепер він розглядав їх, але болісна розгубленість змушувала його думати геть про інше. Чи є якісь засоби запобігання вагітності? Йому наче було відомо, що так, але не можна повністю на них покладатися. Але ж він хотів мати дитину… Рита навряд чи змінить свою думку щодо дітонародження, і хоч Донт був здивований тим, із якою ніжністю вона ставилася до дівчинки, та розумів, що несправедливо намагатися тиснути на неї. Його захоплювала у ній саме вірність собі. Сподіватися, що вона піддасться бажанням чоловіка, — це як розраховувати на те, що Рита стане іншою людиною. Ні, вона нізащо не зміниться, тож змінитися має він.

Донт по одній зняв фотографії, відніс їх у фотосалон, пронумерував за своєю системою і розклав у ящики. Йому нелегко буде забути Риту. Експозиція Донтового ока на її обличчя тривала надто довго, і часу вдалося зробити знімок. Неможливо буде й уникати зустрічей із нею. Донт не міг відокремити себе від історії з дівчинкою, а Рита — частина цієї історії. Та принаймні він міг утримуватися від зустрічей із нею наодинці. Вирішив більше не фотографувати Риту. Доведеться розлюбити її.

Унаслідок цього мудрого рішення він наступного ранку залишив салон на помічника, взяв камеру, поплив угору течією на «Колодію» і постукав у Ритині двері.

Відчинивши, вона усміхнулася йому.

— Маєте якісь новини про неї?

— Ні. А ви щось чули?

— Теж ні.

Вона була блідою, з темними колами під очима. Він посадив її у позу для стандартного портрета у три чверті та пішов готувати пластину. Повернувшись, швидко оцінив рівень освітленості й збагнув, що для експозиції знадобиться дванадцять секунд. Рита прийняла правильну поставу й повернулась обличчям до камери. Як і завжди, вона трималася дуже впевнено, не намагаючись щось із себе удавати. Погляд її був сповнений смутку. Цей чудовий портрет зображатиме її справжні почуття, які водночас були і його почуттями. Втім, звичного приємного очікування він не відчував.

— Не можу бачити вас такою сумною, — сказав, вставляючи касету в камеру.

— Ви ж самі почуваєтеся не краще.

Він накрився чорною накидкою, налаштував лінзу і зняв із неї кришку. Ніколи раніше не відчував себе таким нещасним за камерою.

— Один…

Поспіхом пригнувся, не даючи світлу змоги потрапити до камери…

— Два…

... Виліз із-під чорної накидки…

— Три.

... Обійшов камеру…

— Чотири.

... Обійняв Риту…

— П'ять.

... І сказав: «Не плач, люба»…

— Шість.

... Хоч його власні щоки також були вкриті сльозами…

— Сім.

... Вона наблизила обличчя до нього…

— Вісім.

… І їхні губи зустрілися…

— Дев'ять.

... Та він згадав про фотографію й побіг…

— Десять.

... Назад до камери…

— Одинадцять.

…Обережно заліз під чорну накидку, щоб не впустити світла…

— Дванадцять.

... Закрив об'єктив.

Вони віднесли пластинку на «Колодій» і в лабораторії виявили її. Втупилися поглядами у розмиту фігуру Рити, покриту плямами світла та тіні, із натяком на незрозумілий абстрактний рух у кадрі.

— Це найгірша ваша фотографія? — спитала вона.

— Так.

Якось у світла червоного ліхтаря вони намацали один одного. Не так цілувалися, як притискали губи до шкіри, губ і волосся; не так пестились, як удихали запах одне одного. Потім, як по команді, відскочили.

— Я цього не витримаю, — сказала вона.

— Я теж.

— Може, нам полегшає, якщо ми не будемо бачитися?

Він спробував не поступитися їй чесністю.

— Гадаю, так. Урешті-решт.

— Що ж, думаю…

—.. Саме це ми й маємо зробити.

Більше їм не було чого сказати.

Вона повернулася і відчинила двері. На виході раптом зупинилася.

— А що ж буде з візитом до Армстронгів?

— Із яким візитом?

— Фотосесія у них на фермі. У вашому щоденнику є запис. Я призначила їм день на ярмарку.

— Там же дівчинка.

Вона кивнула.

— Донте, візьміть мене з собою. Благаю. Я мушу побачити її.

— А як же ваша робота?

— Прикріплю до дверей записку. Якщо буду комусь потрібна, нехай шукають мене там.

Дівчинка. Він думав, що більше її не побачить, але ж у нього в щоденнику призначено фотосесію… Раптом світ став здаватися йому трохи менш нестерпним.

— Гаразд. Їдьмо разом.

«Пізніше ми обговоримо умови нашого договору, — сказала йому тоді фальшива гадалка. — Тримаймо зв'язок». Упродовж шести тижнів від нього нічого не було чути, але Вон чудово розумів, що не варто сподіватися, що його залишили у спокої. Удару неодмінно має бути завдано. Коли нарешті конверт, надписаний незнайомим почерком, з'явився біля його сніданкової тарілки, він майже відчув полегшення. У листі Вона покликали до безлюдної галявинки на річковому березі. Коли він з'явився там, то спочатку вирішив, що приїхав першим. Утім, коли вийшов на багнисту стежку, від чагарника відділилася фігура чоловіка у надто широкому для його худорлявої статури кожусі. Крислатий капелюх приховував обличчя.