Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

— Ви говорили з Марго? — спитала вона його.

Бровами він показав, що ні.

— Можливо, краще, щоб вона знала? Краще попередити її? Брови просигналили, що так, краще.

Він заплющив очі й знову провалився в сон. Їй здалося, що тепер Джо спатиме довше, але коли вона вже підвелася і зібралася йти, чоловік знову розплющив очі. Судячи з його вигляду, незабаром мав початися напад.

— На іншому боці ріки є такі історії, про які тут і не чули… Коли я на цьому боці, то можу пригадати лише уривки… Такі там історії…

— Він у тяжкому стані, — повідомила вона Марго. — Завтра я принесу тобі ліки, що мають полегшити його страждання.

— Це все через дощ. Йому не стане краще, поки погода не поліпшиться.

Якийсь клієнт попросив ще сидру, тож завдяки цьому Рита могла не відповідати на слова Марго. Коли та повернулася, то зауважила:

— Ти й сама маєш втомлений вигляд. Ніч майже добігла кінця, а я можу заприсягнутися, що з обіду в тебе й крихти в роті не було. Сідай тут, де ніхто тебе не побачить. Я подивлюсь, чим можу тебе нагодувати. Тут тобі не набридатимуть, а потім зможеш спокійно вийти через задні двері.

Рита із вдячністю наминала хліб із сиром. Двері до загальної кімнати були прочинені. Там тривала галаслива бесіда, в якій не раз поминали імена Вонів й Армстронга. Її вже нудило від цієї теми. Дякувати Богові, у розмову втрутився якийсь гравійник.

— Є такий панич, і він вважає, — почула вона, — він вважає, кажу вам, що ми всі — люди, такі як ми з вами — то такі мавпи!

І гравійник, як зумів, переказав власну версію теорії Дарвіна, звеселивши інших пияків.

— О, колись я про таке чув! — підхопив інший. — Що ніби людина колись мала хвоста й плавники, жила під водою!

— Що? Просто в річці? Ніколи не чув таких дурниць!

Вони обговорювали цю штуку на різні лади, і той, хто першим розповів про неї, божився, що чув цю історію в трактирі за десять миль угору за течією, а інший намагався довести, що той вигадав усе сам.

— Та бути такого не може, — сперечався він. — Уяви, що ти просиш Марго наповнити твій кухоль, а з твого рота виходить таке, — і він завершив фразу імітацією підводного мовлення. Це справило на інших таке враження, що вони одразу ж почали й собі пробувати говорити по-підводному. Виходило дуже правдоподібно, бо завсідники пускали бульки, зануривши писки у кухлі. Навколо стояв регіт, дехто захлинався, і все завершилося тим, що один із веселунів гепнувся зі стільця на підлогу й почав борсатися, наче викинута на берег риба.

Рита віддала свою тарілку Малій Марго, яка поралася на кухні, вийшла крізь задні двері й пошкандибала додому. Вже майже світало. А їй треба було поспати бодай годинку.

Лілі спостерігала за головною подією ярмарку із задніх рядів, тож широкі плечі робітників і капелюхи їхніх супутниць закривали їй огляд, і вона дізнавалася про те, що коїться, тільки завдяки сусідам. Ті, хто міг похвалитися високим зростом, переказували іншим, що вони бачили, а гостровухі переповідали те, що їм вдалося почути. Та коли бідолашна Лілі все-таки прорвалася крізь натовп до місця подій, там залишився тільки дощ, що поливав землю.

Вона повернулася до священникового обійстя й увірвалася до кабінету панотця, захлинаючись сльозами та словами.

— Почекайте, місіс Вайт, — просив він її, та Лілі й вухом не вела. Але врешті-решт йому якось вдалося зрозуміти сіль цієї історії, а вона втомилася і замовкла.

— Отже, дитину впізнала служниця покійної місіс Армстронг, я правильно зрозумів? І вона тепер із молодим містером Армстронгом?

Він похитав головою і спохмурнів.

— Якщо те, що ви кажете — правда… Я не знаю, як бідолашна місіс Вон це перенесе. Ви цілком упевнені у цій інформації, місіс Вайт?

— Як у білому дні! Я бачила це на власні очі. Чула це на власні вуха. Але скажіть мені, отче, чи може такий молодик належно подбати про мале дитя? Він же нічого не вміє. Чи може містер Армстронг, скажімо, заспівати їй колискову, якщо вона прокинеться вночі? Чи є на його коминах захисні решітки? Ви ж знаєте, що молодь таким зазвичай не переймається. А як бути з її лялькою? Вона взяла її з собою?

Священник зробив усе, що міг, але таку тривогу не зміг би вгамувати жоден смертний, тож Лілі покидала його будинок засмученою. Йдучи додому берегом ріки, вона віддала свій розум на поталу найгіршим думкам і спогадам. Коли Енн жила у Вонів, Лілі могла уявляти її розкішне життя в ті миті, коли їй страшно, адже про дитину дбала місіс Вон. Але тепер вона була позбавлена цієї втіхи. Дівчинку віддали в руки молодика, до того ж нежонатого вдівця, то хто ж тепер дбатиме про неї? Матерям принаймні можна довіряти, але… Минуле тепер повернулося до неї з іще більш руйнівною силою, оскільки його шість місяців тримали у вузді. Вона пригадала сам початок цієї історії.