Диана Сеттерфилд - Там, у темній річці

Рита вийшла з будинку в сад, пройшовши крізь двері з новими, вже нікому не потрібними замками, і попрямувала до ріки. Літній дощ бив її по плечах великими теплими краплинами, що, здавалося, важили вдвічі більше, ніж насправді. Настав вечір, але ще не стемніло; світло відбивалось у мокрому листі та в калюжах, створюючи ілюзію, ніби все навколо вкрите сріблом. По срібній поверхні ріки невтомно стукотіли молоточки крапель.

Рита відчула, що в горлі зібрався клубок. Вона так довго була поглинута медичними справами, геть забулася у вирі своїх обов'язків. Тепер, коли залишилася на самоті, до горла підступив смуток, і Рита дозволила сльозам намочити її обличчя разом із дощем.

Жодного разу не було так, щоб вона не приїхала до Баскот-Лоджа і не побачила дівчинку. Щоразу або гойдала її на колінах, або пускала разом із нею жабки по воді, або спостерігала за качками та лебедями і їхнім відображенням у воді. Коли її маленька ручка тягнулася до Рити, жінка намагалася переконати себе, що задоволення, яке вона отримує від дитячої довіри, — це дрібниця. Але коли побачила, як ота довготелеса баба з шилом замість носа забирає у Вонів дитя й передає його Робінові Армстронгу, той інстинкт, який примушував Гелену щоразу простягати руки до дівчинки, знайшов відгук і в її серці.

Шморгаючи носом як ніколи раніше, Рита намагалася опанувати себе.

— От ти дурна, — зверталася вона сама до себе. — Це ж зовсім на тебе не схоже.

Утім, ці дошкульні слова не спричинили жодного ефекту.

— Це ж не твоя дитина, — продовжила вона, але від цих слів розридалася ще дужче.

Спершись на стовбур дерева, Рита дала волю почуттям. Але навіть після десяти хвилин невпинного гіркого плачу її туга й не думала минати. Рита пригадала про втіху, яку дарував їй Господь у ті часи, коли вона ще вірила.

— Розумієш тепер, чому я більше не вірю в Тебе? — звернулася до небес. — Тому що в такі миті я завжди опиняюсь сама. Знаю, що це так.

Утім, жаліла вона себе недовго.

— Нічого доброго в цьому немає, — приструнчила себе. — Та що ж це зі мною?

Вона енергійно потерла очі, проклинаючи дощ такими барвистими фразами, які монахині навряд чи схвалили б, і продовжила свій шлях. Рита йшла так швидко, що незабаром у неї почалася задишка, та вже не від емоцій, а від браку повітря.

Що ближче вона була до «Лебедя», тим гучнішим ставав тамтешній галас. Фермерські наймити, гравійники та вирощувачі хріну перебували в радісному збудженні від святкувань посеред довгого трудового періоду, тож і понапивалися вщент. Довгий світловий день уможливив різноманітні надмірності, яким із задоволенням віддавались і завсідники, і випадкові гості. Попри дощ, деякі з них вийшли надвір. Мокрі як хлющ, вони жлуктили випивку, не помічаючи навіть, як у склянки падають краплини, що розбавляють алкоголь. Усі були надто зайняті, переказуючи один одному сенсацію сьогоднішнього ярмарку.

Рита не мала жодного бажання опинитися серед юрми. Люди бачили, що вона пішла разом із Вонами, тож якби її зараз помітили, то неодмінно зупинили б, вимагаючи нових подробиць цієї історії. Рита ж не збиралася нікому розбовтувати про приватні справи Вонів, тому пробитися крізь натовп зацікавлених пияків виявилося завданням не з легких. Вона підняла комір свого пальта, намагаючись не звертати уваги на струмочки води, що одразу полилися їй на шию, втиснула голову в плечі й опустила очі. Тепер покладалася на свою швидкість і неуважність п'яної компанії, щоб пройти непоміченою.

Оскільки вона дивилась униз, то не помітила одного з фермерських робітників, що полегшувався просто в річку. Він повернувся, абияк застібнувшись, і Рита одразу наштовхнулася на нього. Він, звісно, був п'яний, та не настільки, щоб утратити рештки галантності. «Перепрошую, міс Сандей», — пробуркотів чоловік, перш ніж повернутися до інших гультяїв. Він був налаштований поговорити, і шанси прослизнути непоміченою танули на очах.

«Рито!» — почула вона і схилила голову перед невідворотним. «Рито!» — знову почула голос, низький і тривожний, проте збагнула, що він лунає не від столів, за якими гуляли пияки. Він лунав із боку ріки. Там стояв «Колодій», наполовину прихований за розлогими вербами. На палубі Донт махав їй рукою. Вона підійшла до драбини і подолала перші поперечини. Він простягнув їй руку, Рита вхопилася за неї і відчула, як її тягнуть і піднімають на борт.

У каюті був майже повний порядок — усі коробки, пляшечки і фотопластини прибрані. Єдине нагадування про бурхливу діяльність цього дня — папери на столі: Донт ретельно занотовував інформацію про всі проявлені пластини та надруковані знімки. Поряд із паперами стояла склянка з білим вином; Донт дістав другу, наповнив її й поставив перед Ритою.