Йоанна Ягелло - Молоко з медом

— А майбутній татко радий?

— Так, — відповіла донька.

— Це добре. Ага… і не думай собі, що я доглядатиму твою дитину. Тобі відомо, що я працюю.

Звісно. Вона завжди працювала. Журналістка у великій загальнопольській газеті. Робота завжди стояла на першому місці, навіть тоді, коли Єва була маленькою. Робота й батько. Тільки ці дві речі й були для матері важливими. Ні, вона не сподівалася, що мати доглядатиме її дитину, але… чекала, що та скаже щось ніжне. Будь-що.

Усе мало бути не так. Після цієї розмови Єва повернулася додому дуже пригніченою.

— І як усе було? — спитав Кіт.

Єва лише похитала головою.

— Ти ж знаєш, яка вона. Сам бачив. Батько налаштував її проти тебе, а власної думки в неї немає.

— Знаю, — зітхнув він. — Ходи до мене. І не переймайся більше. У нас буде дитина, і це найважливіше. Я збираюся взяти кредит на будинок, знаєш? Дитині потрібен садок, якийсь простір. Звичайно, де-небудь за містом, але щоб було гарне сполучення із Краковом. Що скажеш?

Єва не знала, що сказати. Трохи цього всього було забагато. Думала про омріяну дисертацію. Але за таких обставин, мабуть, доведеться про це забути…

Наталія переглядала фотографії, які привезла їй Лінка. На них були дівчата з реабілітаційного центру, точніше те, що в них найкрасивіше. В однієї вуста, в іншої руки й навіть вухо. Але не могла на них зосередитися, бо слухала розповідь про родинну драму.

— А ти знаєш, про що вона мене спитала? Знаєш, яким було перше питання?

— Ні, не знаю, — відповіла Наталія, вдивляючись у фотографію із зображенням своїх очей. Гарні очі, з густими віями й чітко окресленими бровами. За легенькою вуалькою.

— Як це взагалі сталося. Розумієш? Як це ВЗАГАЛІ сталося.

— Тобто, вона не знала, що ти з ним спиш?

— Мені здавалося, що це зрозуміло.

— Мабуть, не для матерів, — цього разу Наталія піднесла ближче до світла фото долонь Агнешки, дівчини, котра змагалася з булімією. Червоний лак на чорно-білому фото був темно-сірим, але це добре передавало красу гарних, старанно пофарбованих нігтів.

— Дай спокій! Вона була в щоці. Адже не щодня довідуєшся, що станеш бабусею. Але… Як вона відреаіувала на те, що зараз між тобою й Адріаном?

Лінка знизала плечима.

— Ніяк. Я нічого їй не сказала. Ну, якось… вона так мене рознервувала, що не було нагоди. Чесно. Мені хотілося, щоб вона собі пішла.

— Ой, Лінко, ти маєш їй сказати.

— Та знаю. Найбільше боюся, що вона сама йому зателефонує, або його батькові, хоч, на щастя, не має його номера. А знаєш, мені тут добре! — спробувала змінити тему. Роззирнулася навколо. Перебування на природі, мабуть, добре впливає на всіх, у кого є якісь проблеми, тож і для цих дівчат це важливо. — Тут так гарно, справді.

— Так. Знаєш, мені взагалі не хочеться повертатися додому. Я розумію, що це дивно. Здавалося б, кожен тільки й мріє, щоб опинитися вдома, але це не так. По-перше, нам тут допомагають, щодня якісь заняття, підтримка, у всіх нас схожі проблеми, тож є з ким побалакати. По-друге, ти сама сказала, що тут гарно. Ця тиша й природа справді діють заспокійливо. А по-третє… гм, здається, що мені буде складно повернутися до школи й звичайного життя. Я боюся, що не впораюся, не дам ради.

— Та що ти. Але чому?

— Мені важко в цій школі, там дуже високий рівень, я ж раніше теж не дала собі ради, із цього все й почалося. Так чи сяк, воно мені точно не допомогло. А що, коли все почнеться знову?

— А якщо піти до іншої школи?

— Ще раз?

— А до старої?

— Мабуть, це неможливо.

— Чому?

Наталія зітхнула.

— Не знаю. Але це якось по-дурному.

— А от і ні. Ти багато пропустила, доведеться надолужувати, може, ти трохи знизиш планку?

— Може. А що із твоєю школою?

— А що може бути? Я ж іще не народила, а потім побачимо. Чого здіймати бучу. У мене там усі халявщики, може, і до мене поставляться поблажливо.

— Я б на твоєму місці поговорила з директоркою.

— Наталіє, на все свій час. Я ще навіть у лікаря не була…

— Що?! Як це — не була в лікаря? — Наталія відклала фотографії й підвелася.

Нотації мені читатиме, чи що? — подумала Лінка.

— Ну, не була, — знизала плечима. — Бо я не знаю, що йому сказати.

— А що ти маєш йому сказати, крім того, що ти вагітна, і він повинен тебе оглянути?

— А якщо він запитає, де батько дитини й таке інше?

— То скажеш, що на роботі. А чого це має його цікавити, до біса? Лінко, ти справді повинна піти на огляд.

— Знаю, — зітхнула Лінка. Вона розуміла, що подруга права.