Йоанна Ягелло - Молоко з медом

— Я хотіла приготувати в сухарях, щоб було, як у KFC, та якщо в Кая розлад шлунка, то вирішила потушкувати, — сказала мама, поставивши на стіл миску з тушкованим м’ясом. — Тут тільки морква й трішки сметани.

Кай здавався геть розчарованим.

— Мамо! Та немає в мене жодних проблем зі шлунком!

— Якщо завтра будеш здоровий, то я тебе навіть до KFC візьму.

Кай заспокоївся й почав дзьобати моркву.

Невідомо чому, та Лінка відчула, що страва смердить. Нічого не вдієш, таке тепер з нею траплялося, і це геть не залежало від свіжості страви й уміння кухаря. З іншого боку вона знала, що мусить їсти, заради себе й дитини, і приготована мамою їжа точно корисна. Але їй не хотілося цієї позбавленої смаку страви. Вона поклала ложку м’яса із соусом до рота й раптом відчула, що шлунок підкочується їй до горла. Ледве встигла до туалету. Спустила воду, але всі й так почули, як її нудило. Лінка старанно почистила зуби й повернулася до столу.

— Як ти почуваєшся? — стурбовано спитала мама.

— Уже краще. Я… мені недобре. Я нічого не їстиму.

— Бачиш, це таки вірус, — звернулася мати до Адама. — Я ж казала. А в нас є «Стоперан» про всяк випадок?

— Це не вірус! Вона обжерлася піцою! Тому й така товста й тепер ригає, — переконано заявив Кай. — Я теж ригаю, коли об’їмся.

— Каю, припини! — вигукнула мама. — Що це все значить?

Адам утупився в телефон. Він вочевидь уже був ситий родинним життям по зав’язку.

Лінка глибоко зітхнула.

— Це не вірус, — сказала вона. — І я нічим не об’їлася. Я вагітна. У мене буде дитина.

Запала мовчанка. Усі завмерли, заціпеніли, ніби хтось натиснув на кнопку «пауза» в серіалі. Ніхто нічого не сказав. І тільки Кай порушив тишу, репетуючи, що було сили:

— У Лінки буде дитина! У Лінки буде дитина!

— Заткнися! — сказала мама, а Кай, якому вона ніколи так не говорила, відразу розплакався, але верещати справді перестав. Лінка трохи почекала, що вони скажуть, та позаяк ніхто нічого не говорив, устала й пішла до себе. Вона теж мала всього цього по саме нікуди. І хоча й знала, що довго на самоті не побуде, усе ж хотіла бодай якось приготуватися до розмови.

— Як це взагалі сталося? — допитувалася мама.

«Ну й питання», — подумала Лінка.

— Я ж навіть не знала, що…

— Мамо, мені вісімнадцять років, — спокійно відказала Лінка. — Ти ж не думала, що я збираюся податися в черниці?

— Тобі аби жартувати. Якщо ти вже така розумна, то як могла допустити… Ви що, не стереглися?

— Стереглися, — відповіла донька. — Я навіть таблетки приймала.

— Таблетки! Відколи? Хто їх тобі виписав? Чому ти в мене не спитала поради?

— Мамо… — усе це почало її дратувати. Звичайно, вона розуміла, що буде скандал, але все-таки сподівалася, що вони поговорять по-людськи. — Це справді неважливо. Я їх приймала, але щось пішло не так. Ну, гаразд, я винна, запорола все, — Лінка відчула, що зараз розплачеться. Їй і так було важко, не хотілося вдаватися в жодні подробиці.

— Котрий це взагалі місяць?

— Третій, — зітхнула Лінка.

— А що Адріан? Що ви збираєтеся робити?

І це був момент, якого вона боялася найбільше. Як їй це сказати?

— Ви збираєтеся одружитися?

«Ох, мамо, якби одруження чи неодруження було найбільшою проблемою й питанням, я б до стелі від радощів стрибала», — подумала Лінка. І мовчала, бо що було казати.

— І що із твоїми випускними?

— Ну, побачимо.

— Що значить — побачимо?! — тепер мама вже кричала.

— Як це — що значить «побачимо»? Залежить, чи мені хтось допоможе чи ні.

— Треба негайно поговорити з Адріановим батьком! І з самим Адріаном!

Ой, мамо, щоб тебе це тільки не шокувало!

— Дай мені номер телефону до його батька.

— Не маю я його телефону.

— Ну, гаразд… — мати витягла телефон із кишені. — Адріан мені сам його дасть.

— Уже по десятій, мамо. Крім того… його батько на якійсь конференції.

«Боже, яке щастя, що вже так пізно», — подумала вона.

— Я недобре почуваюся. Хочу спати. Ти можеш піти? — попрохала.

Мама ще позітхала, а потім собі пішла. Авжеж, насправді їм ніколи не вдавалося нормально поговорити.

Лінка втомилася. Почистила зуби, не мала сили помитися. Натягла стару футболку й залізла під ковдру. Загалом вона відчувала полегшу, що все вже позаду, тобто ця розмова. Навіть не помітила, як заснула.

Єва Барська, Лінчина мати, полегші не відчувала. Власне вона не знала, що відчуває. Сіла на дивані й закрила обличчя долонями.

— Я вклав Кая спати, — сказав Адам. — Хочеш… ти хочеш про це поговорити? Може, зробити тобі чаю?