Йоанна Ягелло - Молоко з медом

— Чому? — спитала Єва.

Але батько не хотів з нею говорити. Лише рукою махнув. Тоді він уже рідко озивався. Сидів у себе, втупившись у стіну. Або пив. Або спав, затуманений ліками. Навіть на матір рідко кричав і давно не підносив на неї руку. Ніби сили його полишили. Таблетки позбавляли його навіть цього бажання. Єва навіть дужче боялася, коли батько був таким. Наче зомбі або хтось чужий. З тим колишнім вони з матір’ю вміли собі давати раду, навчилися за довгі роки. Треба було йому поступатися, прислухатися, стежити, у якому він настрої, якщо в гарному — то можна було жити. Він навіть був добрим, із почуттям гумору, розвиненою уявою. Іноді. Та коли скаженів, то міг штовхнути матір. Або вдарити її. Наче й нічого особливого, але Єва постійно боялася. На неї він жодного разу не підняв руку. Лише кричав. Єва навіть думала, що, може, якби він і до неї ставився так само… Може, мати з ним би розлучилася. Але вона вважала, що він так настраждався… Якби можна було отримати науковий ступінь з уміння пробачати, вона б точно його мала. От тільки раніше вони звикли до його настроїв, його люті й несподіваних нападів ніжності. А тепер… Тепер це було геть незрозумілим. Він майже нічого не говорив, але це скидалося на життя поруч із тигром, що повсякчас готується до стрибка.

Чому він сказав викинути його з голови? Цього Єва не знала, але їй зробилося прикро. Усе-таки батько. Вона сподівалася, що він, може, зрадіє. Що й вона, як усі люди, має хлопця. Але батько вже зник у своїй кімнаті.

А Єва собі Кота з голови не викинула. Навпаки, думала про нього дедалі частіше. Тим більше, що зажевріла надія на те, щоб покинути рідний дім. Надія на нормальне життя.

Ну, а той другий раз, коли вони прийшли сказати про весілля, і про те, що Єва Житеме в нього, і коли прийшли разом з мамою Кота, яка задля цього приїхала з-під Варшави — тоді вже була справжня катастрофа. Жахливий вибух. І через віщо? Чому? «Який він страшний, — подумала тоді Єва. — Він… він як фашист».

— Що ж, це ваше рішення, — мовила мати. Світло лампи відбивалося в скельцях окулярів, як у двох дзеркалах. — Щоб потім не жалкували.

Батько, після того вибуху, уже тільки мовчав. Мовчав, коли віталися, тоді репетував, тоді знову мовчав, а коли вони сказали про весілля — просто вийшов з кімнати.

Кіт наче прикипів до крісла, а Єві було соромно, так жахливо соромно.

— Чому ви мене так не любите? — спитав Кіт, як завжди відверто. — Бо ваш чоловік… Я розумію. Це нелегко.

— Та ні. Хіба?

Єва нічого не говорила, як завжди. Просто соромилася.

— Може, ви не повинні так поспішати. Шлюб — це серйозна річ.

— Я серйозний, — відказав Кіт. — І кохаю Єву.

— Ти вагітна, Марисю? — мати проігнорувала Кота й утупилася поглядом у доньку, пронизуючи наскрізь, наче лазером.

І тоді Єва сказала. Це було геть на неї несхоже.

— Ні, мамо, не вагітна. А якщо ти так ставишся до мого нареченого, то взагалі не приходь на наше весілля! Ані ти, ані батько! Ага, і не кажи мені «Марисю». Мене звуть Єва. Ходімо, — і потягнула його за руку. На столі зали :шилося блискуче шлюбне запрошення. Молода пара: вона в серпанку, у гарній білій сукні, він — у темному костюмі, обоє оточені сердечками й квіточками. На запрошенні, а невдовзі й у дійсності.

І що — тепер просто так їй подзвонити? Тоді, відразу після розмови, вона зібрала всю свою мужність, подзвонила й попросила пробачення. І ще раз запросила маму на весілля. Лише її, бо про батька не було й мови. Але мама, зрозуміло, не прийшла. Не допомагала їй вибирати сукню чи букет, не укладала весільного меню. Навіть не обняла. І взагалі не з’явилася, хоч Єва до останнього сподівалася, що та передумає. А весілля… Воно було справді чудовим. От тільки Єві чогось, чи то пак, когось на ньому бракувало. Вони жодного разу не розмовляли після того дзвінка. Ані про її шлюб, ані як їм живеться. І вже точно не про те, що сказав їй батько.

Подзвонила. Приїхала. Батька, на щастя, не було. І Єва видушила:

— Я вагітна, мамо.

Усе мало бути не так… Вона сподівалася, що мама все-таки зрадіє. Бо ж вони з Котом були разом, щасливе й любляче подружжя. Сім’я. Дім.

— Ах, яка чудова новина!

Єва не була певна, та їй здавалося, що в материному голосі вчувалася іронія.

— А твій університет?

— Я довчуся, мамо. Захист у травні. Ще встигну.

— От і чудово.

Вона ще хотіла їй сказати, що збирається залишитися на кафедрі, писати дисертацію, але не наважилася. Боялася, що мати її висміє.