Йоанна Ягелло - Молоко з медом

— Тобі що, геть розуму забракло? Змайстрував дівчині дитину, а тепер хочеш її покинути?

— Це вона мене вплутала в це все, вона винна! — Адріан не розумів, чому батько не може збагнути, що це не лише його провина. Чому він з ним такий суворий? Невже він його зовсім не любить? Навіть трішечки? — Чому тільки вона може щось вирішувати?

— Що вирішувати? Коли ти пішов з нею до ліжка, то все вирішив, не розумієш, негіднику? Ти прийняв рішення, що рахуватимешся з наслідками!

— Вона сказала, що приймає таблетки, звідки я міг знати… Раніше я застерігався, і нічого не було!

— Ти справді не розумієш. Нічого не розумієш.

— Не розумію, чому я мушу за все відповідати, чому повинен змінювати свої плани, чому заслуговую на покарання, якщо я не завинив?

— Знаєш що? Добре, що твоя мати померла. Якби вона була жива — у неї б розірвалося серце. Вона завжди виховувала тебе порядною людиною, вразливою до проблем інших. Доброю людиною.

— Звичайно! Якщо вона була такою чудовою, тоді чому ти не був з нею щасливим?

— Замовкни! Я не покинув її, не залишив. Я — порядна людина.

— Ну, звісно. А я — найгірша людина, бо кажу, що думаю.

— Ні, бо в тебе немає честі. Ти навіть не знаєш, що це слово значить. Але подумай ще й прийми відповідне рішення. А взагалі… — батько трохи охолонув і нарешті сів. — Ти її кохаєш? Адже ви були такою чудовою парою!

— Раніше кохав, — відповів Адріан. — А тепер… Не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Ну, не знаю, — відповів син, а тоді знову затулив обличчя долонями. І так сидів, доки не почув, що батько підводиться й іде до себе.

Лінка відчинила двері. Клямка затиналася, треба було добряче на неї налягти. Будинок поліклініки вочевидь вимагав ремонту. Фасад облущувався й відлякував латками, де фарба вже відпала, утворюючи неправильної форми плями, наче ознаки якоїсь болячки. Та й усередині було не краще. «Як люди можуть звикнути ходити до лікаря?» — подумала вона. Лінка це ненавиділа. Ще й мама така мовчазна. Могло б здаватися, що Лінка йде до онколога з якоюсь невиліковною пухлиною. Таким був вираз маминого обличчя. Звичайно, довелося начекатися, бо хоч талончик і був на певну годину, та обидві швидко зрозуміли, що перед ними ще купа людей. Нарешті ввійшли до кабінету. Лінка перша, за нею — мама, мов похмура тінь.

— Слухаю вас, — озвався лікар. — Що вас до мене привело?

Він був огрядний, жирний, із землистою шкірою і якимись похнюпленими вусами. Скидався на сома, а вираз обличчя мав такий сумний, неначе хтось щойно впіймав на гачок його найліпшого друга. Лінка перевела подих і вже збиралася заговорити, аж тут озвалася мати.

— Моя донька вагітна.

Лінка відчула, як усередині все закипає. Знову вона лізе не у свої справи. Невже з нею щось не так?

— Мамо, я не глуха й не німа, і не інвалід, я цілком можу сказати сама.

— Пробач, — відповіла мама й глянула на лікаря, неначе шукаючи підтримки, але він звернувся до Лінки.

— Слухаю вас. Що вас до мене привело? — повторив запитання. Попри свою зовнішність мав лагідний голос, заспокійливий, хоч, може, трішки лінивий. Що ж, воно й не дивно. Впродовж години, яку Лінка з мамою тут просиділи, він прийняв уже шістьох пацієнток. Загалом це явна нудьга.

— Я… ну, я — вагітна, — відповіла Лінка, а тоді виклично підняла голову.

— Справді? А ми в цьому впевнені, чи нам тільки так здається?

— Впевнені… Тобто я впевнена. Я тест зробила.

— А-а-а, — зітхнув лікар, мов не довіряючи тестам. — А які аналізи?

— Жодних. Я прийшла вперше.

— Дата останніх місячних? Коли в нас востаннє місячні були?

Лінка всміхнулася. Якби не ця ситуація, вона б, мабуть, вибухнула реготом. «У нас»? То у вас теж?

— 24 травня… але я не впевнена, чи то були місячні. Я почала приймати таблетки, і все було… якось по-іншому.

— По-іншому. Авжеж. Це нормально при застосуванні гормональних контрацептивів. А потім уже таблетки не приймали?

— Приймала. Тому й не розумію…

— Авжеж, — лікар почухав шию. — Якісь отруєння, нудота, антибіотики, пронос?

— Ні, але… я неправильно почала їх приймати, бо не з першого дня циклу, а з іншого. А тоді якось забула й прийняла наступного дня.

— Авжеж. Знаєте, — цього разу глянув на Ліичину маму, — навіть, якщо й не забувати, то іноді воно не діє. Я знаю жінок, які завагітніли, незважаючи на гормональні пігулки, хоч це й-рідко трапляється. Але буває. Роздягаємося.

Лінка знову всміхнулася, хоч і почувалася напружено. Роздягаємося? І ви теж? Раптом уявила собі, як лікар знімає халата й залишається в самих трусах. Може, ще й мамі роздягнутися? Вона ковзнула поглядом по матері, яка стояла, стиснувши вуста. Що ж, їй вочевидь було не смішно, а вираз обличчя так і промовляв: «Краще заспокойся».