Джордж Оруэлл - Ковток повітря

І до і після війни у Нижньому Бінфілді заправляли ліберали. Та якось під час військових дій перемогу на виборах отримали консерватори. Тоді я був надто юним, щоб усвідомити наслідки цієї події, проте вважав себе консерватором — їхні сині постери були мені більш до вподоби, ніж червоні. Той день я запам’ятав через п’яничку, який упав біля «Георга» і розквасив собі носа. Через всю цю метушню з виборами на бідолашного ніхто не звернув уваги — так він і лежав у калюжі червоної крові, яка з часом висохла на сонці, перетворившись на пурпурову. До перегонів 1906-го я підріс і вже став дещо тямити у політиці — тоді я вважав себе лібералом, бо всі їх підтримували. Пам’ятаю, як люд гнався за кандидатом-консерватором, і зрештою загнали того у ставок. У ті дні до політики ставились вкрай серйозно. Тухлими яйцями запасались за кілька тижнів до виборів.

Якось, на початку бурської війни, між батьком і дядьком Ізекілем вибухнув скандал. У дядька була невеличка взуттєва крамничка на одній з вуличок неподалік від Головної. Іноді він займався також ремонтом взуття. Бізнес був зовсім скромний і з кожним днем приносив усе менше прибутку, та дядько цим не надто переймався, адже він був одинаком, тож йому нікого було утримувати. Дядько Ізекіль був зведеним братом батька, набагато старшим за нього — щонайменше років на двадцять, і скільки я його пам’ятаю, він ніколи не змінювався: приємний на вигляд, високий старий дід зі світлим волоссям і напрочуд білими, наче пух, бакенбардами. Він полюбляв ляснути по своєму шкіряному фартуху і різко випростатися — певно, так розминав свою спину, — а тоді нахилитися і сказати просто тобі в обличчя все, що думає, ще й насміхаючись. Дядько був взірцевим лібералом XIX сторіччя — одним із тих, хто міг не просто запитати: «Що сказав Гладстон [8] Вільям Гладстон (1809—1898) — політик, чотири рази був прем’єр-міністром Великобританії (прим. пер.). 1878 року?», а й дати правильну відповідь. Він один з небагатьох у Нижньому Бінфілді не зрадив своїм поглядам і під час війни. Постійно критикував Джо Чемберлена та його оточення, називаючи їх «зграєю мерзотників з Парк-лейн». І досі пам’ятаю, як він репетував під час тієї сварки з батьком: «Та нехай ідуть лісом зі своєю імперією! Мене це не обходить. Хе-хе!» У відповідь лунав тихий і стурбований голос батька — голос сумління, який нагадував про тяжку долю білої людини та її обов’язок захистити темношкірих бідолах, над якими знущаються ці бури. Після того, як дядько Ізекіль заявив, що підтримує бурів і категорично проти імперії, вони з батьком не розмовляли ще тиждень. Наступного разу вони посварилися, коли почали поширюватися чутки про жахливі звірства в Південній Африці. Батька ті розповіді неабияк збентежили, і він вкотре спробував переконати свого брата змінити думку. Підтримуєш ти імперію чи ні, та дозволяти підкидати немовлят у повітря і нанизувати їх на списи не можна. І байдуже, який у них колір шкіри. Та у відповідь дядько Ізекіль тільки залився реготом. Батько все переплутав! То не бури проштрикували немовлят, а британські солдати! Аби продемонструвати, як усе відбувалося насправді, дядько вхопив мене і почав пояснювати: «Підкидають їх у повітря і ловлять списами, як жаб, кажу тобі! Отак, дивись-но сюди». Він підкинув мене, п’ятирічного, догори, і мені здалося, що я от-от упаду прямісінько на багнет.

Батько і дядько були зовсім різними. Я майже нічого не знав про батькову родину, його батьки померли до мого народження. Знаю тільки, що мій дід ремонтував взуття і вже у поважному віці одружився на вдові торгівця насінням — так ми і отримали у спадок нашу крамницю. Було помітно, що батько почувається не у своїй тарілці, хоча сумлінно виконував роботу і добре знався на справі. Скільки його пам’ятаю, його руки, зморшки на обличчі й волосся постійно були в борошні, за винятком святкових днів і рідко яких вечорів на вихідних. Одружився він, коли йому було вже за тридцять, а перші мої згадки про нього вже сорокарічного. Він був тихим чоловіком невисокого зросту з невиразною зовнішністю, ніколи не носив костюмів — завжди у білому фартуху і постійно в борошні. З круглою головою, коротким носом, густими вусами і білявим волоссям такого ж відтінку, як і моє — от тільки більшу його частину він втратив, а те, що лишилося, виглядало тьмяним. Оскільки дід вдало одружився, суттєво покращивши своє становище у суспільстві, батька відправили вчитися до Волтонської граматичної школи, куди всі фермери і заможні торгівці відправляють своїх синів. Дядько Ізекіль же полюбляв вихвалятися тим, що ніколи не сидів за шкільною партою, а читати навчився самотужки, проводячи вечори після роботи над книжками під недопалком свічки. Та він був кмітливішим за батька і будь-кого міг перемогти у суперечці. Ще й вільно цитував Карлайла [9] Томас Карлайл (1795—1881) — шотландський філософ та історик (прим. пер.). і Спенсера [10] Герберт Спенсер (1820—1903) — англійський філософ і соціолог (прим. пер.). . Батьку розумова діяльність давалася складно, книжок він не сприймав, та й писав з помилками. Недільний вечір — єдиний час, коли він дозволяв собі розслабитися, тоді батько сідав біля каміна «погортати газету». Найбільше він полюбляв тижневик «Люди», мати ж віддавала перевагу «Новинам звідусіль» — там, як їй здавалося, більше писали про вбивства і гучні злочини. От і зараз вони у мене перед очима: недільна літня днина (ну звичайно, літня), у повітрі й досі пахне тушкованою свининою з овочами, з одного боку біля каміна сидить мама — читає про чергове вбивство і вже починає куняти, з іншого — батько, в капцях і окулярах, повільно ковзаючи поглядом по рядках тексту. М’які обійми літа, калачики на підвіконні, щебетання шпака за вікном, я сиджу під столом, уявляючи, що скатертина — то мій намет. Трохи пізніше, за чашкою чаю, вприкуску з редискою і цибулею, батько переповідатиме все, що прочитав: про пожежі, про кораблі, що затонули, про світські скандали, про нові повітряні апарати і про малого (я помітив, що новини про нього з’являються у газетах принаймні раз на три роки), якого просто посеред Червоного моря проковтнув кит, але за три дні виплюнув живим, хоч і вкритим товстим шаром його шлункового соку. До останніх двох історій батько поставився зі скепсисом, проте в решті випадків усе, про що писали газети, сприймав за щиру правду. До 1909 року ніхто у Нижньому Бінфілді навіть повірити не міг, що люди колись зможуть літати. Всі дотримувалися тієї самої думки: якби Господу було завгодно, щоб ми вміли літати, він би наділив нас крилами. На це дядько Ізекіль відповідав: принаймні колеса в нас уже є, хоча в успіх повітряних апаратів не йняв віри навіть він.