Джордж Оруэлл - Ковток повітря

Сталося це за рік до початку тієї війни. І досі пам’ятаю запах насіння. По дорозі з кухні до крамниці він ставав усе виразнішим. Мати навмисно поставила у коридорі загорожу, щоб не пускати нас із Джо (моїм старшим братом) туди. Пам’ятаю, як я стояв, тримаючись за решітку, і смикав її, намагаючись відчинити. Цей запах насіння і свіжого тиньку! Через кілька років мені нарешті вдалося відчинити ту загорожу і потрапити до крамниці, коли там нікого не було. Прямісінько переді мною проскочила миша, яка до моєї появи, вочевидь, копирсалася десь у закутку. Вона була вся біла від борошна. Тоді мені, певно, було років шість.

У зовсім юному віці раптом починаєш усвідомлювати сутність речей, які постійно були довкола тебе. Таке враження, ніби прокинувся після довгого сну. Наприклад, те, що у нас є собака, я зрозумів, тільки коли мені було чотири роки. Звали його Молодчина. То був старий білий англійський тер’єр — сьогодні цієї породи вже не розводять. Якось я натрапив на нього під столом на кухні і саме у цей момент усвідомив — це ж наш пес, Молодчина. Таким самим чином, трохи раніше, я зрозумів, звідки йде запах насіння. І крамниця, разом з її масивними вагами, дерев’яними гирями, залізною лопаткою, написами білою крейдою на вітрині, снігуром у клітці (яку з вулиці навіть не було видно через постійний пил на вікні), відкрилася мені теж зненацька. І поступово, пазл почав складатися.

З часом починаєш впевненіше триматися на ногах і потроху освоювати місцевість. У Нижньому Бінфілді, як і в будь-якому іншому торгівельному містечку Оксфорд-ширу, жило не більше двох тисяч людей. Дивно, але я продовжую говорити про своє місто у минулому часі, хоча воно й досі існує, всього за п’ять миль від Темзи. Лежить це містечко в долині — з боку річки здіймаються невисокі пагорби, а з другого боку — трохи вищі. Там, нагорі, серед синього лісу, виднівся великий білий будинок з колонадою — Бінфілд-хаус (усі називали його «Палацом»). Та місцина звалася Горішнім Бінфілдом, хоча інших будинків там уже сто років як не було. Мені було майже сім, коли я вперше зауважив існування Бінфілд-хауса. Коли ти ще зовсім малюк, не так уже й цікаво роздивлятися далекі простори. Та до цього часу я дослідив кожен куточок свого міста — за плануванням він нагадував хрест, з площею посередині. Наша крамничка розташовувалася на Головній вулиці недалеко від ринку, а крамниця із солодощами місіс Вілер — на площі, де не шкода була залишити півпенні. Подейкували, що тітка Вілер — стара відьма — облизувала льодяники і складала їх назад у коробку, проте на гарячому її ніхто так і не заскочив. Трохи далі стояла цирульня — на дверях висіла реклама цигарок «Абдулла» (тих, на обгортці яких зображено єгипетських солдатів), яку, хоч як це дивно, й досі використовують. Від неї завжди віяло насиченим ароматом міцного рому і тютюну «Латакія». З-за дахів будинків виднілися димарі пивоварні. Посеред Площі Ринок розмістили напувалку для коней, в якій постійно плавали солома і всілякий бруд.

До війни, особливо до війни з бурами, тут постійно стояло літо. Розумію, що насправді так не було. Просто намагаюся передати свої відчуття. Варто мені заплющити очі й спробувати уявити Нижній Бінфілд у ті часи, коли мені, скажімо, ще не виповнилося восьми років, завжди подумки повертаюсь у літо. Чи то на пообідню Площу Ринок, коли навкруги стояла тиша, тільки було чути, як коні пережовують свій овес, опустивши морди у годівниці; чи то на декілька годин пізніше, у спеку, що взяла у полон квітучі зелені луги; чи то в надвечір’я, у провулок між приватними ділянками землі, де повітря сповнене ароматом тютюну з люльок і нічних квітів. Та, правду кажучи, я пам’ятаю й інші пори року. Зрештою, дуже сильні асоціації у мене викликає їжа, а це справа сезонна. Найбільше щастило знайти щось у кущах. У липні, наприклад, уже достигає ожина (проте трапляється вона вкрай рідко), та й чорна смородина вже червоніла. У вересні з’являлися ягоди терну і горіхи, трохи пізніше — жолуді з дикими яблуками. Траплялося і дещо менш приємне на смак, але за браком кращого теж годилося, як-от плоди глоду чи кисленька шипшина (головне — очистити ягоди від ворсинок). На початку літа, особливо коли діймає спрага, у пригоді стає бутила і стебельця різної трави. До хліба з маслом смакує щавель, а також земляні каштани і кислий трилисник. Зрештою, вгамувати голод можна і подорожником, особливо якщо до дому ще далеко.

Джо був на два роки старший за мене. Коли ми були ще зовсім малі, мати наймала для прогулянок з нами Кейті Сімонс. Платила їй вісімнадцять пенсів на тиждень. Батько Кейті працював на пивоварні, у них було чотирнадцять дітей, тож у родині не відмовлялися від додаткової можливості заробити. Їй було всього лише дванадцять, мені п’ять, а братові сім, проте разом ми чудово ладнали. Вона міцно тримала мене за руку і називала «малюком», не підпускала до биків і намагалася тримати подалі від дороги з візками, і спілкувалися ми як рівня. Зазвичай, ми рушали у тривалі прогулянки, вештаючись стежинами між земельними ділянками, пхаючи у рота мало не все, що траплялося на кущах при дорозі. Наш шлях лежав через Роперські луги і ставок з млином, де водилися тритони і маленькі карасики (ми з Джо ходили туди рибалити, коли трохи підросли), а назад верталися через Горішній Бінфілд, не оминаючи крамнички з солодощами, що стояла на висілках. Місцина була настільки невдалою, що кожен новий власник магазину з часом ставав банкротом. Тільки на моїй пам’яті там тричі відкривався магазин солодощів, потім була крамниця з харчами, а ще майстерня з ремонту велосипедів. Та для дітей це місце було наче медом помазане. Навіть з порожніми кишенями, ми все одно впевнено простували туди, аби хоча б подивитися на ті солодощі крізь вітрину. Кейті теж брала активну участь у нашому ритуалі і справедливому розподілі цукерок. Тоді нам вистачало і фартинга. Більшість солодощів продавали за ціною чотири унції на пенні, а «райської суміші» із залишків з різних коробок можна було купити аж шість унцій. Були там ще фартингові «черв’ячки», що розтягувалися мало не на ярд завдовжки, а пережовувати їх треба було щонайменше півгодини. Цукрові миші і поросятка — по вісім штук на пенні, бомбочки з лікером, попкорн за півпенні і подарунковий пакунок з різними видами цукерок, солодким золотим перстенцем і свистком за пенні. Сьогодні таких пакунків не зустріти. Деякі види цукерок і зовсім зникли. Більше не виробляють білих пластинок з гаслами, немає солодкої рожевої суміші в овальній коробці за півпенні, яку їдять маленькою ложечкою. Все це пощезло. Так само, як і драже «Керевей», шоколадні трубочки, цукрові палички, ба навіть ванільне печиво з різнокольоровою присипкою. Останнє йшло залюбки, особливо коли маєш тільки фартинг. А «Монстр»? Куди зник «Монстр» за пенні? Це величезна пляшка, в яку вміщалася майже кварта лимонаду з бульбашками. Ще одна жертва війни.