Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

Раптом хтось закричав. Нічну тишу розірвало на шматки. Я стрепенувся і повернув голову на звук.

— Святославе! Артеме! — гукав знайомий голос.

Зрозумівши, що мене шукають, я пішов у бік нашого табору. А щойно підійшов ближче, побачив голого до пояса Гуда, який світив ліхтариком у воду.

— Ти чого? — спитав я друга. — Ніч надворі, а ти горлаєш. Не проспався ще?

— Ти де був?! — кинув він мені питанням на питання.

— Природа кликала, — з сарказмом відповів я.

— Рудого бачив?

Я заперечно захитав головою і кинув погляд на воду.

— Не бачив Свята після того, як він поплив на човні, — уточнив я.

— Я теж, — з відчутною тривогою сказав Гуд. — Може, ходімо пошукаємо його?

— Забий, — відповів я й пішов перевіряти покинуті вудки. — Бачиш, не клює геть нічого. То він упертий баран і сидить, поки чогось не впіймає.

— А як щось трапилося?

Я глянув на нього, мов на дурного, але за мить здався.

— О'кеееей, — невдоволено протягнув я. — Ходімо шукати.

— У мене питання… — перебила мою розповідь журналістка. — А чи складно було зібрати всіх? Після такої тривалої перерви…

— Наталю, ми відхиляємося не в той бік.

Вона починала мене дратувати. Серйозно. Якщо дівча копирсалося в судових документах, тоді якого дідька припхалося сюди? Для чого приходити сюди, питати те, що вона й так знає? Я дуже хотів поділилися тією історією, яка трапилася насправді. Але що буде потім? Що робитиме з отриманою правдою ця самовпевнена стажерка?

Мені потрібно було більше часу, тож я підвівся з дивану й пішов до вбиральні. Самотня жарівка дратуюче мерехтіла. Тьмяне світло падало на пошарпані, вкриті сірою цвіллю стіни та стелю. Вбиральня, як і решта квартири, потребувала ремонту. Але я не мав на це грошей.

Зробивши свої справи, я увімкнув воду й запхав голову під кран — потрібно було привести свої думки до ладу. Холодна вода приємно обмивала шкіру обличчя й стікала шиєю за виворіт футболки. За хвилину, достатньо охолонувши, я підняв голову догори й зазирнув у потерте дзеркало над рукомийником. Звідти на мене дивилося сумне відображення. Я міг би бути вродливим — стрункий, зростом вище середнього, чіткі вилиці й великі очі. Проте зараз, з кількатижневою бородою та сумним стомленим поглядом, я радше був схожим на безпритульного. Очі теплого світло-карого кольору дивилися з недовірою, з-під лоба, наче то був побитий вулицею пес, а не людина у розквіті років. Я зітхнув та відвернувся. Витер лице шорстким махровим рушником й рушив назад до кімнати.

Я підійшов майже впритул до Наталі й зазирнув просто їй в очі. Дівчина здригнулася. Відвернувши погляд кудись на стіну, вона боязко, ледь-ледь чутно промовила:

— Продовжуйте…

Пошукова бригада складалася з мене, Гуда та Марка. Поки хлопці шукали в автівці щось корисне для рятувальної операції, я зазирнув до намету, аби підняти Влада. Проте той продовжував спати, як то кажуть, «без задніх ніг». І це не було дивним, адже він ужив алкоголю найбільше. Врешті ми озброїлися двома ліхтариками, рятувальним жилетом та невеликим шнурком (а раптом доведеться витягувати друга з біди) й рушили вздовж берега. Йшли швидко, час від часу гукаючи рудого на ім'я. Він не озивався. До наших вух долітали лише плюскіт дністрової води об каміння та вечірнє муркотіння цвіркунів.

— Свят! — знову й знову кричав уже стурбований Паша.

— Він добре плаває? — розгублено спитав Марко. Ми перезирнулися і стенули плечима. Ось так — товаришуєш з людиною зі школи, а навіть не знаєш, чи вміє вона взагалі плавати.

— Гуд, посвіти туди! Я, здається, щось бачив! — Марко показував рукою кудись праворуч берега.

Павло спрямував промінь свого ліхтарика туди, куди вказав Марко. Я теж повернув голову у той бік. Спочатку ми не бачили нічого, окрім низьких кущів й трави, проте згодом світло впало на якусь темну купу, яка лежала на стежинці між чагарником.

Першим побіг Павло, а за ним помчали й ми з Марком. Світло ліхтариків хаотично стрибало, ніби світломузика в нічному клубі. Проміння то злітало вгору, виловлюючи з темряви контури дерев, то падало вниз на нерівно протоптану стежину під нашими ногами.

— Блядь, це човен! — на одному подиху кинув Гуд.

Ми зупинилися перед знахідкою. І дійсно — це був покинутий гумовий човен, на якому кілька годин тому відплив Святослав. Рудого поряд не було. Його вудка та майже порожня пляшка води лежали на дні човна у великій калюжі річкової води.