Милан Кундера - Вальс на прощання

— Оце думаю собі, — сказав він дружині, — хто з твоїх предків мав такого носяру!

Якуб усміхнувся. На думку йому спала чудернацька ідея: цікаво, Шкрета і власну дружину запліднив тим шприцом?

— Хіба не правду я кажу? — запитав молодий батько.

— Таж певно, — відказав Якуб. — Це все-таки велика втіха — гадати, що ми давно лежатимемо в могилі, а наш ніс ходитиме по землі.

Усі зареготали, і думка про те, що батьком тої дитини може бути Шкрета, видалася Якубові чистісінькою фантазією.

Франтішек отримав гроші від жінки, якій щойно полагодив холодильник. Він вийшов з дому, сів на свій безвідмовний мотоцикл і подався на інший край міста, щоб здати виручку в бухгалтерію компанії, яка завідувала ремонтом у всенькому районі. Було трохи по другій годині дня, коли він урешті звільнився. Знову осідлав мотоцикл і подався до курортного центру. На паркувальному майданчику побачив білий лімузин. Він поставив мотоцикл біля лімузина, пройшов попід колонами і попрямував до клубу, бо, за його припущенням, сурмач мав бути там.

Не зухвалість і не войовничість провадили його туди. Він не хотів зчиняти бучі. Навпаки, вирішив опанувати себе, змиритися й підкоритися. Думав собі, що кохання його таке велике, що в ім’я його він витерпить усе. Як ото казковий принц заради принцеси терпить нечувані муки та злигодні, б’ється з драконом і перепливає океан, так і він ладен витерпіти неймовірні, просто-таки казкові приниження.

Чому ж він такий сумирний? Чому не напитати б йому іншу дівчину, тим паче, що в тому курортному містечку дівчат так багато, аж спокуса бере?

Франтішек був молодший од Ружени, себто, як на лихо, він іще дуже молодий. Трохи підрісши, він пізнає минущість усього сущого і дізнається, що за обрієм однієї дівчини неодмінно відкривається обрій інших дівчат. Проте він ще не знає, що таке час. Змалку живе він у світі, який триває і не міняється, у цій незмінній вічності, у нього той самий батько і та сама мати, а Ружена, що зробила його чоловіком, височіє над ним наче небосхил, наче єдино можливий небосхил. І він не може уявити собі життя без неї.

Напередодні він покірно пообіцяв не шпигувати за нею й тоді ж таки щиро постановив собі не набридати їй. Подумав, що цікавитиметься тільки сурмачем, і якщо пантруватиме за ним, то не порушить своєї обіцянки. Та водночас він знав, що це не виправдовує його і що Ружена засудила б його поведінку, та це було понад його сили, воно було дужче за будь-які роздуми чи рішення, воно було, мов токсикоманія: він мав побачити його, побачити ще раз, повинен був довго і зблизька роздивитися його. Треба було поглянути в обличчя своєму стражданню. Йому потрібно було роздивитися це тіло, що його злиття з Ружениним тілом здавалося йому неймовірним і неможливим. Він мав поглянути на нього, щоб визначити на власні очі, можливе чи ні єднання їхніх тіл.

На сцені вже грали — Шкрета на барабані, якийсь чоловічок сидів за піаніно, а Кліма дмухав у сурму. Кілька молодих любителів джазу, які прийшли подивитися на репетицію, сиділи у залі. Франтішек міг не боятися', що його запідозрять у справжній причині присутності тут. Він був певен, що сурмача засліпила фара мотоцикла, тож він не побачив його обличчя того вечора у вівторок, а завдяки Ружениній обачності ніхто не знав про його стосунки з нею.

Сурмач перестав сурмити і сів за піаніно, щоб зіграти для того чоловічка мелодію в іншому ритмі. Франтішек умостився на стільці в глибині зали і поволі обернувся на тінь, яка того дня нечутно скрадатиметься за сурмачем.

Він поїхав з лісової корчми, шкодуючи, що поруч уже немає лагідного пса, який лизав його щоки. Потім подумав собі, яке ж це диво, адже за сорок п’ять років він зберіг вільним оце місце поруч із собою, тож міг тепер легко покинути цю країну, без багажу, не маючи за плечима ніякого тягаря, сам, з облудним (і все ж таки прекрасним) відчуттям своєї молодості, наче ото студент, що тільки зараз починає будувати плани на майбутнє.

Він прагнув цілковито пробратися думкою про те, що покидає батьківщину. Намагався відтворити у пам’яті своє минуле життя. Силкувався побачити його, як просторий краєвид, що його він зі смутком споглядав, як щось нескінченно далеке від нього. Та не міг. Те, що він зараз бачив у минулому, було мізерне, плескате, наче складений акордеон. Він насилу зумів зібрати клапті згадок, що дали йому ілюзію прожитого життя. Глянув на дерева, що були довкола нього. Листя їхнє було зелене, червоне, жовте і брунатне. Ліс був наче охоплений пожежею. Він подумав, що вирушає звідси, коли ліси немовби палають, і в тому прегарному і безжальному полум’ї згоряє його життя і його спогади. Чи повинен він страждати від того, що не страждає? Чи повинен почувати смуток від того, що смутку нема?