Милан Кундера - Вальс на прощання

Може, вона хотіла дати мені на здогад, що необхідність у цих пігулках ще не минула? А може, натякаючи на отруйну пігулку, вона хоче висловити мені свою ненаситну ненависть? Чи, може, хоче сказати мені, що, покидаючи цю країну, я так само покірно схиляюся перед власною долею, як і ладен слухняно проковтнути ту отруйну таблетку, яку ношу в кишені піджака?

Він понишпорив у кишені, дістав шовковистий папірець і розгорнув його.

Тепер, коли він розглядав цю пігулку, вона здавалася йому темнішою за ті, що були в забутому тюбику. Він відкрив тюбик і витрусив одну пігулку на долоню. Авжеж, його таблетка була темніша і менша. Він укинув обидві пігулки в тюбик. Тепер він подумав, що не зміг би з першого погляду відрізнити їх.

Зверху, на нешкідливих таблетках, що, звісно, призначалися для звичайнісіньких лікувальних цілей, лежала замаскована смерть.

Цієї миті до столу підійшла Ольга. Якуб хутко заткнув тюбик, поклав його біля попільнички і підвівся, щоб привітати дівчину.

— Я щойно зустріла Кліму, того славетного сурмача! Уяви собі! — сказала вона, вмостившись поруч із Якубом. — Він був із тією жахливою жінкою! Вона таке утнула мені сьогодні під час купання в басейні!

Та вона враз замовкла, бо тієї миті до столу підійшла Ружена і сказала:

— Я тут забула мої пігулки.

Перш ніж Якуб устиг щось їй сказати, вона угледіла тюбик, що лежав коло попільнички, і простягнула руку.

Та Якуб був меткіший і перший ухопив його.

— Дайте сюди! — звеліла Ружена.

— Я хотів би попросити вас про одну послугу, — сказав Якуб. — Дайте мені одненьку пігулку.

— Перепрошую, але мені ніколи!

— Я вживаю такі самі ліки, тож…

— Я вам не пересувна аптека, — сказала Ружена.

Якуб хотів було відкрити тюбик, та Ружена не дала йому цього зробити, спробувавши видерти ліки. Якуб міцно стиснув тюбик у долоні.

— Що це означає? Ану віддайте мені ліки! — закричала дівчина.

Якуб глянув їй у вічі й поволі розтулив долоню.

Під стукіт коліс перед нею чітко постала марність її мандрівки. Вона була цілком певна, що в курортному містечку її чоловіка і близько нема. То нащо ж вона їде? Невже їй доведеться чотири години пробути в дорозі, щоб дізнатися про те, що вона вже наперед знає? Проте спонукало її до цього не раціональне стремління. То був двигун, що нуртував у ній і нуртував, і не було ніякого способу його зупинити.

(Авжеж, цієї миті Франтішек і Каміла ринули в простір нашої розповіді немов дві ракети, якими орудують на відстані сліпі ревнощі, — утім, хіба може щось орудувати цією незрячою потугою?)

Сполучення поміж столицею і тим містечком було складне, тож пані Клімова мусила зробити три пересадки, і геть знесилена вийшла на ідилічній станції, всуціль заліпленій рекламними плакатами, що вихваляли лікувальні води і чудодійні грязі того курорту. Подалася тополиною алеєю, що провадила від вокзалу до водолікарні, і на початку колонади вгледіла намальовану від руки афішу, де червоними літерами було виведене ім’я її чоловіка. Вона приголомшено зупинилася перед афішею і під чоловіковим прізвищем прочитала ще два чоловічих імені. Вона очам своїм не повірила: Кліма таки не збрехав їй! Це ж саме те, що він їй і казав. Першої миті вона відчула неймовірну радість, почуття давно втраченої довіри.

Та ця радість тривала недовго, бо вона відразу ж подумала, що той концерт не був доказом вірності її чоловіка. Якщо він узявся давати концерт на цьому Богом забутому курорті, то, звісно ж, робив це задля того, щоб зустрітися тут з іншою жінкою. І їй здалося, що ситуація ще гірша, ніж вона собі гадала, і що вона потрапила в пастку.

Вона приїхала сюди, щоб упевнитися, що її чоловіка тут нема і в такий спосіб непрямим чином (знову, і вже вкотре!) викрити його невірність. Але тепер усе змінилося: вона застукає його не на брехні, а на зраді (та ще й прямо і очевидно). Хоче вона того чи ні, та все ж таки побачить жінку, з якою Кліма тут пробуде весь день. Від тієї думки вона аж заточилася.

Звісно, вона певна була, що все знає, проте досі не бачила нічогісінько (жодної чоловікової коханки). Правду кажучи, вона нічогісінько не знала, тільки гадала, що знає, і надала цьому припущенню певності. Вона вірила у зрадливість свого чоловіка, як ото християнин вірить в існування Бога. Тільки ж християнин вірить у Бога з цілковитою певністю, що ніколи не побачить його. Подумавши, що сьогодні вона побачить Кліму з жінкою, вона відчула такий жах, якого зазнав би віруючий, якби йому зателефонував Господь і сказав, що прийде до нього снідати.