Милан Кундера - Вальс на прощання

Тієї миті запізніла думка вже наздогнала необачну сурмачеву руку і підказала, що, може, він учинив нетактовно, вдершись до сторонньої людини о такій пізній порі, та ще й без запрошення. Він злякався своєї нечемності, позадкував у коридор і хутко зачинив двері.

Проте він так збентежився, що не пішов звідти, а лишився стояти коло дверей, намагаючись збагнути, що ж то було за світло. Подумав, що, може, американець брав голяка ультрафіолетові ванни від лампи. Але відчинилися двері, й на порозі постав Бертлеф. Він усміхнувся сурмачеві.

— Я радий, що ви заглянули до мене. Заходьте.

Сурмач з цікавістю увійшов до кімнати, та вона була освітлена звичайнісінькою люстрою, що висіла під стелею.

— Боюсь, я потурбував вас, — мовив сурмач.

— Та що ви! — відказав Бертлеф, кивнувши на вікно, що з нього, як видавалося сурмачеві, раніше струмувало блакитне сяйво. — Я думав, та й годі.

— Коли я увійшов (перепрошую за це вторгнення), то побачив якесь незвичайне світло.

— Світло? — перепитав Бертлеф і зареготав. — Ох, ви надто переймаєтеся тією вагітністю! Ото у вас і галюцинації почалися.

— Може, це через те, що я увійшов до кімнати з темного коридору.

— Хтозна, — сказав Бертлеф. — Але розкажіть мені, чим воно все скінчилося.

Сурмач почав був розповідати, але Бертлеф невдовзі урвав його на півслові:

— Ви голодний?

Сурмач сказав, що голодний, і Бертлеф дістав із шафи печиво і бляшанку з шинкою, яку відразу ж відкрив.

І Кліма розповідав далі, наминаючи шинку і допитливо поглядаючи на Бертлефа.

— Гадаю, все скінчиться добре, — підбадьорливо мовив Бертлеф.

— Як думаєте, що то за чолов’яга був коло авто?

Бертлеф стенув плечима.

— Хтозна. Та це й не має значення.

— А й правда. Треба радше подумати, як пояснити Камілі, чому ця конференція так довго тривала.

Було вже пізно. Підбадьорившись і заспокоївшись, сурмач сів до авто і рушив до столиці. Шлях йому осявав великий круглий місяць.

Був ранок середи, і курорт прокинувся до веселого життя. У басейнах бурхали потоки води, масажисти впиналися долонями в голі тіла, а до паркувального майданчика підкотило ще одне авто. Не розкішний лімузин, який стояв учора на тому самому місці, а звичайнісіньке авто, що їх повнісінько було в тій країні. За кермом сидів сорокап’ятирічний десь чоловік, він був сам. На задньому сидінні лежало кілька валіз.

Чоловік вийшов надвір, замкнув дверцята, заплатив п’ять крон за паркування й подався до дому імені Карла Маркса; пройшов коридором до дверей, де написане було ім’я лікаря Шкрети. Назустріч йому вийшла медсестра, чоловік назвався, і з дверей кабінету виглянув Шкрета.

— Якубе! Коли це ти приїхав?

— Щойно.

— Чудово! Нам багато про що треба побалакати. Послухай-но… — мовив лікар, подумавши. — Я не можу зараз кинути роботу. Ходімо зі мною до оглядової зали. Я дам тобі халат.

Лікарем Якуб не був і ніколи не переступав порогу гінекологічного кабінету. Та Шкерта вже схопив його за руку і потягнув до білої кімнати, де на оглядовому кріслі лежала гола жінка з розчепіреними ногами.

— Дайте лікареві халат, — звелів Шкрета медсестрі; вона відчинила шафу і простягнула Якубові білий халат.

— Ось поглянь, хочу, щоб ти підтвердив мій діагноз, — сказав він, запрошуючи підійти до пацієнтки, яка вочевидь була дуже задоволена з того, що два медичних світила досліджуватимуть таємницю її яєчників, які, попри всі зусилля, нездатні були дати нащадків.

Шкрета заходився орудувати пальцями в нутрощах пацієнтки, зронив декілька латинських слів, що на них Якуб відповів ствердним мугиканням, а потім запитав:

— Надовго приїхав?

— На добу.

— На добу? Та цього ж замало, ми й не побалакаємо як слід!

— Коли ви так притискаєте, мені боляче, — сказала жінка з задертими ногами.

— Дрібниці, так і треба, щоб там трохи боліло, — сказав Якуб, щоб потішити приятеля.

— Пан лікар має рацію, — сказав Шкрета. — Усе гаразд, так і треба. Я пропишу вам уколи. Приходитиме сюди щодня о шостій ранку, й медсестра колотиме вас. Можете одягатися.

— Правду кажучи, я приїхав попрощатися, — сказав Якуб.

— Як це — попрощатися?

— Я виїжджаю за кордон. Домігся дозволу на еміграцію.

Тим часом жінка вбралася й попрощалася зі Шкретою та його колегою.

— Оце несподіванка! Я й не чекав такого! — здивувався Шкрета. — Відпроваджу всіх цих жінок додому, щоб ми могли побалакати наостанок.