Милан Кундера - Вальс на прощання

— Пане лікарю, — встрягла медсестра, — ви вже вчора всіх відпровадили. До кінця тижня в нас буде великий недобір!

— Що ж, погукайте наступну, — зітхнувши, погодився лікар.

Медсестра погукала пацієнтку, й чоловіки, неуважно глянувши на неї, подумали, що вона вродливіша за попередню. Шкрета запитав, як вона почувається після ванн, і попросив роздягнутися.

— Поки мені видали паспорт, довелося чекати цілу вічність. Але потім я вже за два дні був готовий до від’їзду. І не хотів нікого бачити.

— Я такий радий, що ти заїхав, — сказав Шкрета і запросив пацієнтку на оглядове крісло. Він надів гумові рукавички і застромив руку в її піхву.

— Я хотів побачити тільки тебе й Ольгу, — сказав Якуб. — Сподіваюся, у неї все гаразд.

— Усе гаразд, усе, — відказав Шкрета, проте з його тону було зрозуміло, що каже він це автоматично. Лікар цілковито зосередився на пацієнтці: — Зараз ми зробимо невелику процедуру, — сказав він. — Не бійтеся, ви нічого не відчуєте.

Він підійшов до заскленої шафки і дістав звідти шприц для ін’єкцій, де замість голки був пластиковий носик.

— Що це? — запитав Якуб.

— За довгі роки практики я винайшов декілька нових, дуже ефективних методів. Можеш вважати мене егоїстом, та поки що це таємниця.

Жінка з розчепіреними ногами радше грайливо, ніж боязко запитала:

— А це не боляче?

— Нітрохи, — відказав Шкрета, зануривши шприц у пробірку, з якою він поводився вкрай обережно. Потім підійшов до жінки, застромив їй шприц між ноги і натиснув поршень.

— Боляче?

— Ні, — відказала жінка.

— Я приїхав, щоб віддати тобі пігулку, — сказав Якуб.

Шкрета не звернув уваги на останню Якубову фразу. Він клопотався біля пацієнтки. З поважним і замисленим виглядом він оглянув її від голови до ніг і сказав:

— Шкода, що ви не маєте дітей. У вас довгі ноги, розвинений таз, красива грудна клітка і дуже приємне лице.

Він торкнувся її обличчя, помацав підборіддя й додав:

— Гарна щелепа, хорошої форми.

Потім поклав долоню на її стегно.

— І дуже міцні кістки. Вони просто-таки світяться крізь шкіру.

Ще з хвилю він вихваляв пацієнтку, обмацуючи її тіло, і вона не протестувала, втім, і не всміхалася грайливо, адже поважний інтерес лікаря відсував його дотики поза межі соромливості.

Він подав їй знак одягатися й обернувся до приятеля.

— Що ти казав?

— Що приїхав оддати пігулку.

Жінка вбралася й запитала:

— То що, пане лікарю, гадаєте, я можу надіятися?

— Я дуже задоволений, — відповів Шкрета. — Гадаю, все йде дуже добре, і ми обоє, ви і я, можемо розраховувати на успіх.

Подякувавши, жінка покинула кабінет, і Якуб сказав:

— Колись ти дав мені пігулку, якої ніхто не хотів мені дати. Тепер я їду звідси, то мені здається, вона мені вже не потрібна і я повинен повернути її тобі.

— Нехай буде в тебе! Ця пігулка й там згодиться.

— Ні, ні. Ця пігулка належить цій країні. Я хочу лишити цій країні все, що належить їй, — сказав Якуб.

— Пане лікарю, я погукаю наступну пацієнтку, — сказала медсестра.

— Одішліть тих жіночок додому, — заперечив Шкрета. — Я й так добре попрацював сьогодні. Ось побачите, в останньої буде дитина. На сьогодні, мабуть, годі вже, правда?

Медсестра захоплено глянула на Шкрету, проте видно було, що вона не послухається.

Шкрета зрозумів той погляд.

— Гаразд, не відсилайте їх, а скажіть, що я повернусь за півгодини.

— Пане лікарю, вчора ви теж пішли на півгодини, то я мусила ловити вас на вулиці.

— Не бійтеся, крихітко, за півгодини я буду тут, — сказав Шкрета і попросив приятеля віддати медсестрі халат.

Потім вони вийшли з будинку і міським садом подалися до «Річмонда».

Вони піднялися на перший поверх і червоною килимовою доріжкою дійшли в кінець коридору. Шкрета відімкнув двері й увійшов із приятелем до невеличкої, зате приємної кімнатки.

— Бач, — сказав Якуб, — ти завжди маєш для мене кімнату.

— Тепер у мене тут кілька кімнат для моїх привілейованих пацієнток. Поруч із твоєю є прекрасні кутові покої, де мешкали колись міністри і підприємці. Я поселив там найулюбленішого свого пацієнта, заможного американця, що його рід походить із цієї місцевості. Ми навіть трохи дружимо з ним.

— А де мешкає Ольга?

— Як і я, в домі Карла Маркса. Їй там добре, не переймайся.

— Головне, ти піклуєшся про неї. Як вона?

— Звичайні збурення, що трапляються у жінок зі слабкими нервами.

— Я пояснив у листі, що за життя було в неї.