Страх сурмача посилювало його марнославство; він вважав, що Ружена не така вже й вродлива, щоб тримати її за руку. Та це було несправедливо. Вона була набагато гарніша, ніж здавалася йому тієї миті. Як ото закоханість робить кохану жінку ще вродливішою, так і страх перед жінкою, яка становить для нас загрозу, у стократ перебільшує кожен її ґандж.
— Мені страшенно не подобається ця кав’ярня, — сказав Кліма, коли молодь нарешті одійшла від них. — Не хочеш трохи покататися?
Ружені цікаво було поглянути на його авто, й вона погодилася. Кліма заплатив, і вони вийшли з кав’ярні. Навпроти був сквер із широкою алеєю, посипаною жовтим пісочком. Там стояв із десяток чоловіків, лицем до кав’ярні. Здебільшого люди похилого віку, на рукавах їхніх пошарпаних піджаків були червоні пов’язки, а в руках вони тримали довгі тички.
Кліма приголомшено витріщився на них.
— А це що таке…
— Ох, та нічого, — відказала Ружена. — Покажи мені своє авто.
І хутко попровадила його відтіля.
Та Кліма ніяк не міг відвести очей від тих стариганів. Він не розумів, нащо їм ті довжелезні тички з дротяними петлями на кінці. Вони скидалися на служників, що запалюють увечері газові ліхтарі, ловців летючих рибин чи ополченців, озброєних секретною зброєю.
Він дивився на них, і йому здавалося, ніби один із тих чоловіків усміхається йому. Кліма злякався, йому стало страшно за себе, і він одразу ж подумав, що в нього вже почалися галюцинації, адже йому здалося, ніби той чоловік переслідує його і вистежує. Ружена попрямувала до паркувального майданчика, і він слухняно подався за нею.
— Мені хочеться поїхати з тобою кудись далеко, — сказав він. Однією рукою обіймав Ружену за плечі, а другою тримав кермо. — Кудись на південь. Довгим шляхом понад морем. Ти бувала в Італії?
— Ні.
— То пообіцяй, що поїдеш туди зі мною.
— А ти не вигадуєш?
Ружена сказала так зі скромності, та він злякався, що ота її фраза «а ти не вигадуєш» стосувалася його демагогії, яку вона оце збагнула. Проте він вирішив не відступати.
— Авжеж, вигадую. Мені завжди спадає на думку щось несусвітне, такий вже я є. Та, на відміну від інших, я завжди втілюю в життя несусвітні задуми. Повір мені, немає нічого кращого в житті, ніж утілювати несусвітні ідеї. Мені хочеться, щоб життя моє було суцільною низкою таких ідей. Хочеться, щоб ми ніколи не повернулися в це курортне містечко, кортить їхати і їхати отак до самісінького моря. Там я знайду роботу в якомусь оркестрі, й ми будемо мандрувати від курорту до курорту морським узбережжям.
Він зупинив авто в місцині, з якої відкривався розкішний краєвид. Вони вийшли, і він запропонував прогулятися в гай. Подалися туди і за кілька хвилин посідали на лаві, що збереглася ще від тієї пори, коли тут їздило менше авто, а люди дужче полюбляли гуляти у лісі. Обіймаючи Ружену за плечі, він раптом сумно сказав:
— Усі гадають собі, що в мене веселе життя. Це велика помилка. Насправді я дуже нещасний. Не лише впродовж цих місяців, а й упродовж останніх кількох років.
Якщо Ружена вважала вигадкою задум про мандрівку до Італії й поставилася до нього з невиразною підозрою (бо ж мало хто в її країні міг податися за кордон), від смутку, яким були просякнуті останні Клімині слова, повіяло на неї солодкими пахощами. Вона вдихнула їх мов смаковитий дух свинячої печені.
— Як це ти можеш бути нещасним?
— Як можу бути я нещасним… — зітхнув сурмач.
— Ти славетний, у тебе чудове авто, купа грошей, гарна дружина…
— Авжеж, може, й гарна… — гірко сказав сурмач.
— Знаю я, — сказала Ружена. — Вона вже немолода. Вона ж однакового віку з тобою, правда?
Сурмач зрозумів, що Ружена, звісно ж, добре обізнана з усім, що стосується його дружини, і розлютився. Проте сказав:
— Авжеж, вона такого самого віку, як і я.
— Але ж ти не старий. Ти скидаєшся на хлопчака, — сказала Ружена.
— Чоловікові потрібна молодша дружина, — сказав Кліма. — І митцеві теж. Мені потрібна молодість, ти уявити собі не можеш, Ружено, як я ціную твою молодість. Часом я думаю, що вже не зможу жити отак. Страшенно кортить здобути свободу. Усе розпочати наново, по-іншому. Отой твій дзвінок учора, Ружено… у мене таке враження виникло враз, наче це звістка, яку мені послала самісінька доля.
— Справді? — лагідно запитала вона.
— А як ти гадаєш, чому я відразу ж передзвонив тобі? Я раптом збагнув, що не можна гаяти часу. Що треба негайно побачити тебе, негайно, невідкладно…
Читать дальше