Милан Кундера - Вальс на прощання

— Але ми наведемо порядок, дитино моя, ось побачиш! — усміхнувшись, сказав батько, і цього разу вона відреагувала м’якше, майже з усмішкою.

— Приємно чути це, тату. Але мені час йти.

— Мені теж. Навчання ось-ось розпочнуться.

Вони разом вийшли з будинку імені Карла Маркса і попрощалися. Ружена помалу попрямувала до кав’ярні.

Кліма ніколи не міг увійти в свій образ відомого артиста, який весь час їздить з гастролями, а коли мав особисті проблеми, сприймав той образ як тягар і навіть ґандж. Коли він увійшов із Руженою до винарні й навпроти роздягальні побачив на стіні афішу, яка лишилася від його останнього концерту, а на ній своє величезне фото, йому стало ніяково. Він запровадив дівчину до зали, а сам несамохіть намагався вгадати, хто з відвідувачів його упізнає. Він боявся очей, гадав, що за ним стежать звідусіль, вимагаючи від нього певного виразу обличчя і певної поведінки. Відчув, що на ньому вже зупинилося декілька зацікавлених поглядів. Він спробував не звертати на них уваги і попрямував до столика в кінці зали, що стояв коло великого вікна, з якого видно було зелене листя дерев у міському парку.

Коли вони посідали, він усміхнувся Ружені, погладив її по руці і сказав, що сукня їй личить. Вона скромно заперечила, та він наполягав, і кілька хвилин торочив щось про те, яка вона чарівна.

Казав, що дивується з її краси. Мовляв, думав про неї два місяці, але художні зусилля його пам’яті витворили далекий від дійсності образ. Сказав, що хоч він, палаючи від бажання, й уявляв її собі часто, та реальна зовнішність перевершила його сподівання.

Ружена сказала, що сурмач не давався знати цілі два місяці, то вона гадала собі, що він і не думав про неї.

На це зауваження він уже старанно підготував відповідь. Втомлено махнув рукою й сказав, що вона уявити собі не може, які гіркі були ті два місяці для нього. Ружена запитала, що сталося, але сурмач не хотів удаватися в подробиці. Тільки сказав, що постраждав од великої невдячності і раптово опинився сам на білому світі, без друзів, без нікого.

Він трохи боявся, що Ружена почне детально розпитувати про його клопоти, бо ризикував заплутатись у брехні. Та дарма він того остерігався. Звісно, Ружена з великим інтересом дізналася, що в нього був нелегкий період у житті, й охоче прийняла те виправдання за два місяці мовчання. Проте що там у нього скоїлося насправді, їй було геть байдуже.

У тому двомісячному періоді цікавив її лише його смуток.

— Я довго думала про тебе і була б рада, якби зуміла тобі допомогти.

— Мені все так остогидло, що я вже й людей став боятися. Сумний друг — поганий друг.

— Мені теж було сумно, — мовила вона.

Знаю, — сказав він і знову погладив її руку.

— Я вже давно зрозуміла, що чекаю дитину від тебе. А ти не озивався. Та я зберегла б дитину, навіть якби ти не приїхав, навіть якби ніколи в житті не захотів побачитися зі мною. Я думала, що якби і сама на світі лишилася, то в мене принаймні була б дитина від тебе. Я нізащо не погодилася б на аборт. Нізащо в житті…

Клімі аж заціпило; німий жах стиснув його серце.

На щастя, кельнер, що лінькувато обслуговував відвідувачів, підійшов нарешті до їхнього столика і запитав, чого вони хочуть.

— Коньяк, — сказав сурмач і відразу ж похопився: — Два коньяки.

Знову запало мовчання, аж Ружена повторила тихо:

— Так, нізащо в житті не погодилася б я на аборт.

— Не кажи так, — трохи оговтавшись, мовив Кліма. — Ти ж не сама в цій ситуації. Дитина — це не лише клопіт жінки. Це справа двох. Треба, щоб обоє дійшли згоди, а то це може кепсько скінчитися.

Скінчивши цю фразу, він збагнув, що допіру несамохіть визнав себе батьком дитини. Відтепер йому доведеться говорити з нею лише з огляду на це зізнання. Він, звісно, усвідомлював, що діє згідно зі своїм планом і що та поступка була задумана заздалегідь, та все ж таки його налякали ті слова.

Тут підійшов кельнер із коньяком.

— Ви пан Кліма, сурмач?

— Так, — відказав Кліма.

— Дівчата з кухні впізнали вас. То це ви на афіші?

— Так, — відказав Кліма.

— Від вас у захваті всі жінки від дванадцяти до сімдесяти років! — сказав кельнер і докинув, глянувши на Ружену: — Дівчата тобі очі видряпають від заздрощів!

І пішов, обернувшись декілька разів із нахабно-фамільярною посмішкою.

— Ні, я не погоджуся позбутися дитини, — повторила Ружена. — Та й ти щасливий будеш, як матимеш її. Бо, розумієш, я нічого не прошу в тебе. Сподіваюся, ти розумієш, що я від тебе нічого не хочу. Тут ти можеш бути спокійний. Це стосується тільки мене, а ти можеш не перейматися цим, як захочеш.