Милан Кундера - Жарт

Що дужче подобалася мені панна Брожова, то більше я помічав, що вона цілком належить до своїх сучасників, для яких я й люди з мого покоління зливаються в одну безлику юрму, що розмовляє тим самим незрозумілим жаргоном, мислить тими самими заполітизованими думками, живе тими самими тривогами, тими ж таки чудернацькими враженнями від темної минулої пори.

Тієї миті я почав розуміти: подібність поміж мною і Земанеком не обмежувалася тим, що, змінивши свої погляди, він у такий спосіб наблизився до мене; ця подібність була набагато глибша і стосувалася всієї нашої долі: панна Брожова та її сучасники вважали нас подібними навіть там, де ми були запеклими ворогами. Я раптом відчув, що навіть якби розповів їй про моє виключення з партії, то та подія видалася б їй далекою й надто літературною (авжеж, цей сюжет давно вже змальований у багатьох кепських романах), і обоє ми в цій історії були б їй однаково неприємні, мої ідеї і його, моя позиція і його (обидві однаково збочені й потворні). Я побачив, що над нашою суперечкою, яку я завжди вважав такою присутньою й живою, вже змикаються заспокійливі води часу, що, як усі знають, стирає різниці поміж цілими епохами, а що вже казати про двох нікчемних індивідів, як оце ми. Та я запекло боронився від будь-якої нагоди примирення, яку пропонував час; зрештою, не живу я у вічності, я закутий у мої тридцять сім років і не хочу перегризати ці пута (як ото Земанек, що так здався на молодіжні смаки), ні, хочу я лишитися з моєю долею, з моїм віком, навіть якщо мої тридцять сім років становлять лише нікчемний і минущий клапоть часу, який забувається, який уже забули. І якщо Земанек приязно нахилиться до мене і почне казати про минуле, про те, що треба замиритися, то я відмовлюся; атож, відмовлюся від цього миру, навіть якщо втрутиться і проситиме про це сама панна Брожова разом зі своїми однолітками, та й сам час.

Утома. Раптом мені закортіло послати все під три чорти. Піти собі й нічим не клопотатися. Не хочу я залишатися в цьому світі матеріальних речей, якого я не розумію і який мене обманює. Існує ж інший світ. Світ, де я почуваюся як удома, де віднаходжу себе. Там є дорога, кущ шипшини, дезертир, мандрівний музика і мама.

Урешті я струсонувся. Ні, треба. Треба до краю довести мою суперечку зі світом матеріальних речей. Треба сягнути самісінької глибини помилок і облуд.

Може, запитати в когось? У хлопців, що беруть участь у «їзді»? А якщо вони кепкуватимуть із мене? Я знову подумав про сьогоднішній ранок. Про те, як убирали короля. І раптом збагнув, куди піти.

«Король у нас убогий, але чесний», — вигукували вершники за три чи чотири хати попереду, а ми знай ішли за ними, за кінськими спинами, обвішаними стрічками, блакитними, рожевими, зеленими і ліловими, аж Земанек тицьнув пальцем уперед і сказав мені: «Поглянь, он Гелена». Я глянув у той бік, куди він показував, та побачив тільки барвисті тулуби коней. Земанек знову тицьнув пальцем: «Отам!». І тоді я справді побачив її, наполовину затулену конем, і відчув, як шаріюся: те, як Земанек показав мені на неї (сказав не «моя дружина», а «Гелена»), свідчило про те, що він знає про наше знайомство.

Гелена стояла на краю хідника і махала мікрофоном, що довгим дротом поєднувався з магнітофоном, який висів на плечі молодого хлопчини у шкірянці, блакитних джинсах і навушниках. Ми зупинилися неподалік від них. Земанек сказав (несподівано і наче між іншим), що Гелена пречудова жінка, вона не лише добре збереглася, а ще й годиться для всього, тож не дивно, що ми з нею так порозумілися.

Я відчув, як щоки мої спаленіли: в тому зауваженні не було агресивності, навпаки, Земанек виголосив його люб’язним тоном, а панна Брожова дивилася на мене з промовистою усмішкою, наче з усіх сил намагалася дати мені на здогад, що вона все знає і що я викликаю в неї симпатію, навіть більше, що ми з нею у змові якійсь.

Земанек і далі спокійно говорив про свою дружину, намагаючись показати мені (недомовками і натяками), що він знає все, але нічого не має проти, бо цілком ліберально ставиться до Гелениного приватного життя; щоб надати своїм словам безтурботної легкості, він показав на молодого носія магнітофона і сказав, що той хлопчина (з тими навушниками, зауважив Земанек, він скидається на величезну комаху) вже два роки страшенно закоханий у Гелену, то мені треба бути уважним. Пана Брожова зареготалася й спитала, скільки йому років було два роки тому. Сімнадцять, сказав Земанек, досить, щоб закохатися. Потім жартома докинув, що Гелена не цікавиться дітлахами, що вона чесна жінка, та, не домігшись нічого, цей хлопчина може сказитися і як стій кинутися в бійку. Панна Брожова (легким тоном простої балачки) сказала, що я можу здолати цього юнака.